«Нема на світі України, немає другого Дніпра»
Тарас Шевченко

«Адам» Степана Руданського у моновиставі Святослава Максимчука
Автор Administrator   

160 років тому 23-річний вихованець Кам'янець-Подільської духовної семінарії, син заляканого русифікаторською Московщиною попа Василя із с. Хомутинці на Вінничині, початкуючий поет і збирач народних пісень Степан Руданський замість того, щоб за волею батька здобувати у Петербурзі духовний сан, став там студентом медико-хірургічної академії. Юнака огортала туга за Батьківщиною. У пам’яті були ще свіжі образи міста над Смотричем із пам'ятками старовини, убогим побутом містян, передзвоном у храмах і довгими рядами злиденних жебраків. На всьому тому тлі в його душу запав охайний незрячий лірник із пристойно одягненою дівчинкою-поводирем у колі зацікавленої публіки. Закінчилася служба в храмі, «високая дзвіниця дзвонами залилась», вийшов архієрей, пани розійшлися, «Коло старців тільки прості /Люде осталися»:

Обступили і просили

Думу їм заграти.

І зачали в його шапку

Мідяки кидати.

І взяла за руку старця

Дівчинонька мила,

І на камінь край дзвіниці

Стиха посадила.

І дід сів, настроїв ліру

І зачав співати,

Зачав співи їм співати

І на ліру грати.

Ось такий зачин зробив тоді молодий поет у чужому «Петрополі», далеко від України і до своїх п’яти «дум»: першої «Початок світу» («Адам»), другої «Велетні», третьої «Цар Давид», четвертої «Премудрий Соломон» і п'ятої «Бог на землі». Всі вони були написані впродовж п’яти місяців — від серпня до першої половини листопада 1856 р.. У піснях лірників автор змалку наслухався біблійних сюжетів, що у народній свідомості були ключем до осмислення морально-етичних життєвих проблем і реалій. Подібні сюжети люди чули у храмах із богослужебних книг, але то були книжні, канонічно огранені, ніби офіційні — від влади державної і духовної — джерела; у лірників та кобзарів, натомість, такі сюжети сприймалися за «хатні», буденні, звичні, як народні казки чи перекази. Так було не тільки в Україні, а й в інших країнах. Церковна влада такі твори не дозволяла, вважаючи їх «ложними».

Саме тому їх назвали грецьким словом «апокриф» — таємний чи заборонений. Цикл мав композиційне обрамлення — «Преслівля», тобто передмову, та фінальний «Додаток»:

І кінчив дід свої співи,

Людям поклонився,

Став набожно на коліна,

Богу помолився.

Помолився щиро Богу,

Пішов за народом…

І куди пішов нещасний?

І звідки він родом?

І чия дитина водить?

Що її чекає?

Як про камінь край дзвіниці

Ніхто не згадає!..

Енциклопедично обізнаний дослідник народної творчості, збирач і видавець унікального п’ятитомного корпусу апокрифів (1896–1910 рр.), Іван Франко писав: «Що торкається нашої усної словесності, то тут вплив апокрифічних оповідань був далеко значніший і дуже глибокий. Досить буде сказати, що самі тексти тих оповідань досі знаходяться в руках нашого селянства, читаються письменними, а радо слухаються неписьменними людьми. От тим–то й не дивно, що з уст українського народу збирачі позаписували досі велику часть тих апокрифічних оповідань, які є в нашій збірці».

Продовження читайте у номері газети.

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ,

доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка

 
О НАЦІЄ МОЯ, РОЗДЕРТА І РОЗБИТА (Наближення до портрета Івана Дзюби)
Автор Administrator   

О НАЦІЄ МОЯ, РОЗДЕРТА І РОЗБИТА

(Наближення до портрета Івана Дзюби)

Постать Івана Дзюби — одна із найяскравіших і найдраматичніших в українському духовному бутті та громадянській поведінці особистості другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го століття. Усі характеристичні вислови про його життя і творчість, які йому адресують високі авторитети, в жодному разі не бувають перебільшеними: він — совість нації..; речник української національної ідеї..; він — вільна людина навіть у тоталітарній неволі..; він — оберігач українства…

Знаючи, що Іван Дзюба не любить славослів’я на свою адресу, не без почуття гумору академік Микола Жулинський під час конференційної екскурсії Донецьким краєм, себто Батьківщиною Дзюби, у товаристві науковців, серед яких був Іван Михайлович, як кажуть у Галичині, «дер із нього лаха». Мовляв, тут, серед мальовничого пейзажу могутнім потоком несеться малесенька річечка Суха Волноваха, а над виробленим кар’єром, де колись брали вапняк, ще при житті «вознісся» пам’ятником у бронзі великий національний Іван Дзюба. Та якоїсь ночі «здригнеться і обуриться робітничий люд: «хто це дозволив ночами підривати породу в кар’єрах? — і не подумає навіть, що злетів зі скелі у вироблений кар’єр пам’ятник славетному землякові Іванові Дзюбі. Та я знатиму, — далі піджартовує академік М. Жулинський, — що цей акт вандалізму супроти увічнення себе у бронзі вчинив сам Іван Дзюба — цей 75-літній невтомний марафонець...»

З того часу змайнуло десять літ. Цей щирий і добродушний, по-своєму белетризований жарт може бути антитезою нинішній реальності. Російські диверсанти уже більше двох літ поспіль плюндрують Донеччину. Вночі, з 21 на 22 травня 2014 р., неподалік міста Волноваха бойовики під керівництвом Збройних сил Російської Федерації, зокрема підполковника Ігоря Безлера, вчинили найкривавіший за кількістю жертв від початку антитерористичної операції на Сході України напад на українських військових.

13 січня 2015 р. новий теракт від Волновахою. Бойовики ДНР обстріляли рейсовий автобус із мирним населенням, внаслідок чого загинули 12 осіб і 16 важко поранено. Жодних тлумачень не треба. А втім, як пояснити нав’язану споконвічну «дружбу» двох сусідніх народів — «братів» і скажену лють «старшого брата», що бенкетує пролитою кров’ю «брата молодшого», тамуючи свою ненаситницьку спрагу ординського завойовника?

Славетний син донецької землі академік Іван Дзюба інтуїтивно, на генному рівні відчував небезпеку російської агресії та її окупації частини Луганщини і Донеччини. У книзі «Донецька рана України», «написаній із хронологічним інтервалом (2001, 2005 та 2015 рр.), що складається з філософських есеїв, на основі економічних, геополітичних, історико-культурних соціопсихологічних та інших чинників, намагався пояснити уможливлення російської свавільщини. «Імперський сказ Путіна, — читаємо, — захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п’яті, шості чи якісь там одинадцяті колони, на які багата українська історія. «Україно, Україно! Оце твої діти»… Що ж до варіанту донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше і організованіше — системна робота місцевих владних структур, які в складі України послідовно вибудовували фактично «Русский Мир», обходячись без цього самовизначення і, відповідно до ситуації, не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ».

Життєтворча і людинознавча поведінка молодого Івана Дзюби, скажемо, від часу авторства книжки літературно-критичних праць «Звичайна людина чи міщанин?» (1959 р.) до Івана Дзюби-академіка, автора багатьох фундаментальних праць і кількатомових різнопланових його досліджень, від Івана Дзюби років його аспірантства до Івана Дзюби — міністра культури, Героя України через дисидентські роки, роки застою, роки «ланцюгових», мітингово-майданних форм борні, роки незалежності йому, звичайній, але високолетній духом людині, зумілось пронести і нести сьогодні крізь свою Долю Хрест, який впав на його плечі «гірким і солодким ярмом».

На цій життєво-послідовній прямій позиції Івана Дзюби — стояти між культурою і політикою, вивчаючи, трактуючи, оцінюючи, сатирично викриваючи «дітей України», інфікованих кріпацькою покірністю, міщанською самодостатністю, цинізмом, фарисейською лукавістю з історичною тяглістю щонайменше від Катерини і Петра до сказу Путіна та до появи новітніх доморощених яничарів прислужників імперського «Русского Мира», що «відповідно до ситуації не цураються тризуба й жовто-блакитних барв на фронтонах своїх установ».

Адже іншим, ніж викривальником і борцем антиукраїнства та носієм і будівничим культури, оберегом українності Іван Михайлович не вміє бути. Це два потужних крила, що його тримають у творчому часоплині. Він не тільки один із найяскравіших шістдесятників, а й творець шістдесятництва. Ліна Костенко, не без підстав каже, що «шістдесятництво це і естетичне явище, і політичне. Тоталітарна система ж не залягає лише у площині політичній — вона демонтує культуру, вона нищить естетику. Шістдесятники у мистецтві були дисидентами в політиці… Мистецький і політичний протест — це були дві складові одного цілого. І не мистецький протест починався з політичного, а навпаки. Художник не міг жити в тих умовах, він задихався. І навіть сама політична боротьба була наповнена моральним, культурним змістом насамперед».

Звідси й пояснення, чому в Івана Дзюби — дві великі полиці книг його авторства: фундаментальних досліджень, трактатів, доповідей, статей, студій, публіцистичної сатири, послань, відкритих листів, есе, літературних портретів (улюбленого його жанру), рецензій, передмов, академічних привітань на конференціях, з’їздах, форумах, конгресах. На одній із них рясніють назви: трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація» (англійською, італійською, китайською, французькою, російською мовами), «Нагнітання мороку (Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ)», «Між культурою і політикою», «Україна в пошуках нової ідентичності», «Автографи відродження», «На пульсі доби», з акцентованими у них політологічно-історіософськими розділами та рубриками: «Епізоди з історії російського націоналізму», «Русифікація вчора, сьогодні… і завтра?», «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», «Прокислі «щі» від Табачника» тощо…

На іншій полиці — наукове літературознавство, мовознавство та літературна критика: по-перше — шевченкознавчі праці; «У всякого свою доля», «Бо то не просто мова, звуки…», «Застукали сердешну волю…» і, звичайно, більш ніж семистасторінковий том «Тарас Шевченко. Життя і творчість», а далі… грунтовні розвідки про творчість В. Свідзинського, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Сенченка, В. Забаштанського, І. Драча, Б. Рубчака, В. Голобородька, В. Герасим’юка…

Не ставлю за мету назвати усе, що написав Іван Дзюба. Нехай це залишається завданням для бібліографів. Із другої половини 60-х років, коли Івана Михайловича в Україні не друкували, він пробивався із публікаціями своїх матеріалів (звичайно, під псевдонімами) у московських журналах («Дружба народов», «Новый мир», «Вопросы литературы», «Литературное обозрение», «Исскуство кино»), але це вимагає відповідної праці, щоб зібрати під спільні палітурки окремого видання. І. Дзюба й сам каже: «…після арешту 1972 року я тривалий час не міг повертатися до українського літературного життя і з другої половини 70-х років та у 80-ті писав переважно про літератури «народів СРСР», знаходячи в них співзвучні нашим проблеми… адже наші літератури разом утверджували буття своїх народів, разом протистояли русифікації…»[1]

Так з’явились його праці «Грані кристала», «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», «Садріддін Айні» та інші, де в «субстанції рядків незримих», кмітливий читач міг віднаходити своєрідні «дзюбізми», себто підтексти, приховане нутро, як висловився сам автор, — «лицемірні гасла нібито «інтернаціоналізму».

Шановний читачу, щиро зізнаюсь, що про Івана Михайловича Дзюбу краще читати інших, ніж самому писати. Писати про нього це треба знайти свої слова, щоб не повторювати вже сказаного, а це практично не можливо, бо те, що про нього мовлено, не має заперечень — навпаки, проситься для цитувань. Отож, для відтворення справжнього, портрета Івана Дзюби пропоную конкорданцію висловів про нього:

Ліна Костенко:

«Молодий критик Іван Дзюба написав цілком слушну, об’єктивну рецензію на збірку віршованих трюїзмів про Шевченка — пера Андрія Малишка. Малишко ж належав до касти недоторканих у радянській поезії. Крім гарного «Рушничка» він написав шедевр лизоблюдства — «Подарунки вождю», оспівавши, хто які зробив подарунки Сталіну на 70-ліття… За цю збірку Малишко отримав другу Сталінську премію, його не можна було чіпати. А Дзюба написав рецензію, і на нього накинулись. Причому за браком літературної аргументації перейшли до прямих образ і звинувачень. На це не можна було дивитись, і я написала статтю «Нокаут на літературному рингу», смисл якої був у тому, що досвідчені «бійці ідеологічного фронту» виходять на ринг проти молодих зі свинчаткою в рукавиці, а це бандитський прийом…

Якби я хотіла описати Дзюбу кількома штрихами, то згадала б два епізоди. Кінець листопада 2000 року, дев’ять днів по татові. Ми йшли на цвинтар, холодно, сніжило. І першим біля татової могили побачила Дзюбу — стояв високий, худий у чорному…

Або ж — пішла до Івана Михайловича в Академію: зима, дев’ята вечора, одна-єдина людина на всю Академію… Людина обов’язку — у всьому. Першим приходить пом’янути, останнім іде з роботи».

Михайлина Коцюбинська:

«Спробую, бодай конспективно, означити основні константи феномена Дзюби… Об’єктивність, уміння осмислити явище в його цілості та історичному контексті. Відраза до чорно-білої схеми, до механічної заміни знаків «плюс» на «мінус» і навпаки, до одноклітинності в оцінках.

Не гучне заперечення, а аналітична критика — це кредо гранично чітко продемонстровано у такому ключовому тексті сучасної української публіцистики, як Дзюбина «Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна». Автор проти огульного відкидання і зневажливого облуплювання спадщини минулого, хай і одіозного, системи знань, введених в обіг радянською наукою і вже цим здискредитованих».

Юрій Барабаш:

«Постать Дзюби сприймається як єдина в різних іпостасях і вимірах. Легенда ворохобно-ейфорійних 60-х і трагічних 70-х; активний учасник стрімко-мінливого сьогодення, наш колега й товариш — водночас, у головних своїх рисах, явище вже для завтрашнього, явище усталене, якщо завгодно, хрестоматійне, символічне. Властиво — класика.

Людина узграниччя століть, людина розграні двох полярних епох національної історії (залізні пазурі однієї з них він уповні відчув на своїй особистій долі), Іван Дзюба належить осібно кожному століттю й осібно кожній епосі, але водночас і обом разом як різним етапам цілісного історичного буття нації».

Євген Сверстюк:

«Висота позиції відразу визначила місце Івана Дзюби в українській культурі. Ті інші, щоі він опановував, були порожніми. Письменників і науковців такого рівня завжди бракує. За сприятливіших умов можна було б чекати від нього монографій там, де з’явилися лише статті. Скалічені цензурою. Натомість з’являлися монографії інших авторів, яких не читали і не читатимуть.

Навіть найсміливіші люди поступово звикають до обмежень, накинутих владою й обставинами. Для того, щоб постійно розширювати простір свободи і реалізувати свободу вибору при тоталітарному режимі, треба дух і чесність думки, що не улягає тискові обставин. Власне, такі люди створюють культивовану ниву для наступників».

Микола Неврлий:

«…Його відома в цивілізованому світі праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Про її пекучу актуальність нічого й говорити! Це книжка, що фактами й переконливими доказами сказала світові правду про поневолення Москвою України. Починаючи з 1968 р., вона кілька разів виходила різними мовами за кордоном… Ця праця залишатиметься актуальною доти, доки російщина в Україні, як тавро столітнього поневолення, пануватиме не тільки в розмовній, але й друкованій мові, переважаючи мову корінного населення України».

Роман Корогодський:

«Іван Дзюба писав у тоталітарній неволі як вільна людина — не забуваймо фактографічні констатації. Подиву гідно, як за умов шаленого психологічного тиску йому вдалося зберегти власне обличчя, гідність, власне переконання і голос речника української національної ідеї. Його творча постава — це совістлива домінанта інтелектуальної України, хоч зболений, але твердий і чітко артикульований голос, що однаково ясно звучить від 60-х років шаленого ХХ століття… Його твори слугуватимуть у неоглядному історичному просторі путівником дороги до себе для цілої нації».

Віталій Дончик

«З молодого зухвалого критика-шістдесятника, що, перейнятий уболіванням за рівень і потенціал рідної культури, умови її розвитку І. Дзюба за кілька років вростає на справжнього політичного борця, який відважно підносить голос проти відновлення репресій української інтелігенції, утисків прав і свобод людини, стає відповідно літератором, що, за тодішньою термінологією «опинився по той бік барикад», і невдовзі його арештовують і ув’язнюють. Але тим самим він «опинився» на високій всеукраїнській трибуні, і його позиція, думка, слово збурювали душі, пробуджували й народжували послідовників…»

Марко Павлишин:

«Багатоперспективність, вміння рівночасно приймати і діяти в присутності різних систем цінностей, збагачення переплетености «історичного» й «сучасного» та ілюзорности протиставлення «батьки і діти», розуміння, що плюралізм цінностей не унеможливлює практику, а забезпечує її прийнятність для інших, — усі ці елементарні методичні передумови постструктуралістського світобачення повинні б забезпечити диференційоване, не позначене едіповим комплексом ставлення до шістдесятництва з боку його найсофістифікованіших критиків… Нам дозволено захоплюватися відчайдушністю і чесністю людей шістдесятих, зрозумілістю й справедливістю їхніх ідей і бажань, красою і людяністю майбутнього, що вони хотіли побудувати. І разом з тим нам дозволено любити і шанувати най винятковішого і найтиповішого з них Івана Дзюбу».

Василь Герасим’юк:

«Сьогодні у нас багато спеціалістів із герменевтики, але кому повірять? А проблем і питань усе більше навіть у такому архаїчному мистецтві як поезія… Еліот помітив, «що час від часу, приблизно раз на сторіччя виникає необхідність появи критика, який би… розставив поетів і поетичні твори в новому порядку». Була «необхідність» появи Івана Михайловича не тільки в іпостасі критика в поезії, а й в тому, щоб у цій іпостасі він насамперед написав про послання Чичибабіна до Ліни Костенко чи про Миколу Холодного, коли інші відчували внутрішній спротив або просто внутрішній дискомфорт. Він бачить необхідність, коли інші втратили відповідний нерв і відповідні рецептори… написати про поезію, що називається романом «Северин Наливайко», або ж про першу збірку Ігоря Шевчука «під зухвалою назвою «Деміург», що вийшла 15 років тому і про яку, як і про автора, давно всі забули, бо й тоді не помітили.., а Іван Михайлович помітив «вогонь духу» і не міг про це не сказати… Якщо зібрати усе, що написав Дзюба про поезію, то матимемо самобутній літературознавчий роман, тобто воно читатиметься як роман…»

В’ячеслав Брюховецький:

«…Іван Дзюба є ніби становим хребтом українського інтелектуального життя, починаючи з другої половини ХХ століття. Його літературні розмисли завжди вражають не лише виваженістю оцінок, ясністю й прозорістю думки, бездоганним естетичним смаком, блискучим стилем викладу, але — особливо — вмінням поставити будь-яке літературне явище в контекст культури, в контекст часу… Іван Дзюба — критик від Бога, культова постать, яких небагато в кожній літературі».

Володимир Панченко:

«Критики-шістдесятники чимало зробили для деканонізації соцреалізму. Вельми суперечливу постсталінську епоху вони намагалися наповнити озоном нелукавого слова. Бунтуючи, валили старих божків та їхні скомпрометовані «вартості» заради нових, справжніх… Ішлося, справді-таки, про «українську моральну революцію 1960-х», що мала, втім, і виразні політичні аспекти, оскільки несла в собі заперечення тоталітаризму й порив до незалежності. Слово Дзюби відчутно додавало енергії цьому процесові».

До цих лапідарних, крилатих висловів із суб’єктивно-об’єктивними, влучно означеними характерологічними рисами людини-індивіда і особистості — митця та науковця, пасувало б додати по-своєму оригінально «піймані» оцінки, скажімо, від Івана Світличного, Григорія Костюка, Володимира Янева, Івана Кошелівця, Богдана Рубчака, Ярослава Дашкевича, Ігоря та Ірини Калинців, Михайла і Богдана Горинів, Миколи Ільницького, Володимира Моренця, Олекси та Анни-Галі Горбачів та ще багатьох-багатьох.

Писати портрет Івана Дзюби у відриві від усіх оцих оцінок названих і не названих осіб, означало б абстрагувати його від контексту часу, тоталітарної сваволі соціалістичної епохи, її суспільно-політичних конфліктів, від солідарного йому середовища, тощо, себто не бачити справжнього обличчя. Скажімо, Ліна Костенко уже у 80-ті роки у збірці «Неповторність» висловилась:

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,

що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорний плід.

Безперечно, що ці слова — сповідь ліричного героя вірша Ліна Костенко читач сприймає за уособлення сповіді самої поетеси, але ж цей же читач ніколи не заперечить, що, наприклад, І. Світличний, Алла Горська, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюк (та не тільки вони) кожен із них зокрема міг би з чистим сумлінням від свого імені повторити їх як свою правду, свою сповідь: «Мої суцвіття, биті холодами» та «добру зав’язь все-таки дали». Адже над ними шуміли ті самі аквілонні вітри радянської сваволі, та хоч і битий кремлівським льодом, їх цвіт надій, але таки плодоносив.

Не пам’ятаю, чи Іван Михайлович десь цитував слова свого славетного земляка Володимира Сосюри: «О націє моя, роздерта і розбита / На табори ворожі і чужі», але впевнений, що вони суть, серцевина, ідейно-імперативна субстанція, співзвучність його наукової і письменницької творчості. Отже, ставлю їх як заголовок до своїх нотаток. Тим паче, що вони у наше «время люте» особливо «насущні».

Іван Дзюба сьогодні пояснює тим, хто досі не збагнув або прикидається таким, що за його цинічною «правдою» не в цьому причина путінського плюндрування України. Колишнє пропагандивне уславлення та возвеличення до «кремлівських небес» донецького робітництва як передового рушія технічного прогресу, трудових подвигів та всіляких інших геройств безадресної маси без «дома» і «улицы» з абстрактним топонімом під абревіатурою СРСР й приховувалась, — каже І. Дзюба, — «картина сталінських чисток і розправ із «ворогами народу», а за ґімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттям «українському буржуазному націоналізмові» — цілеспрямоване, і пряме, і приховане придушення української культури, українського слова».[2]

А це одна із тих обставин, акцентує автор «Донецької рани України», — «що давала змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина — «русскоязычный решон», втрачений для української мови».[3] На жаль, так сталося, що цей прекрасний спадково україномовний край штучно «переформатовано» не так у більшість «русскоязычной массы», як маси такої, що розмовляє суржиком.

Та як би Донеччину протягом століть не русифікували, одначе україногенний етнонаціональний опір сильніший, бо він природній, органічний процес самовідновлення, повернення до себе, відродження кореневої плоті свого «я». Врешті, «звідкілля ж Іван Михайлович Дзюба взявся?» А звідкілля Василь Стус? Він виростав і світоглядно формувався на Донеччині. Якщо б Донеччина, наголошує І. Дзюба, дала Україні тільки його — цього «поета світової міри і людини незрівняної сили духу та жертовності, — і тоді її внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним.. Але вона дала ще й Миколу Руденка — талановитого поета і прозаїка, автора десятків непересічних книжок, оригінального мислителя і публіциста мужнього правозахисника; Івана Світличного, глибокого літературознавця і критика, натхненника руху «шістдесятників»; Олексу Тихого, непоступливого обличителя неправди й обронця рідного народу; дала Донеччина й Василя Голобородька — ще одного поета світової міри, належно поцінованого знавцями в багатьох країнах і ще недостатньо поцінованого в нас. От вам і «русскоязычный Донбасс».[4]

Цьому, по-хижацьки твореному двома наче б різними імперіями, але успадкованими ще від царату спільними методами насадження та штучного розвитку на Донбасі «русскоязычия», І. Дзюба протиставляє мову і культуру Донбасу як природньо-кореневу, ментально складову загальнонаціональної української культури. Даремно новітні путінські плюндратори намагаються «состряпать» чужородні Україні республіки.

І справді вражає, як каже І. Дзюба, — «вже навіть простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван Карабиць (уже згадувані М. Руденко, І. Світличний, В. Голобородько — Т. С.!), Анантолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим Писарєв, Павло Байдебура;.. Леонід Лиман, Володимир Біляїв, Василь Гайворонський, поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, одна з найоригінальніших постатей української культури, а в наш час — видатний мовознавець Олександр Гаркавець, який уперше описав вірмено-кипчацьку та урумську мови…»[5]

Ось Вам, повторюю за І. Дзюбою — і «русскоязычный Донбасс»!!!

 

Тарас САЛИГА

 


[1] Дзюба Іван. З криниці літ у трьох томах, т. І. – К. – 2006. – с. 6

[2] Дзюба Іван. Донецька рана України. Історико-культурологічні есеї. – К. – 2015. – с. 13.

[3] Там само. – с. 14.

[4] Там само. – с. 16

[5] Там само. – с. 18-19

 
О НАЦІЄ МОЯ, РОЗДЕРТА І РОЗБИТА (Наближення до портрета Івана Дзюби)
Автор Тарас Салига   

Постать Івана Дзюби — одна із найяскравіших і найдраматичніших в українському духовному бутті та громадянській поведінці особистості другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го століття. Усі характеристичні вислови про його життя і творчість, які йому адресують високі авторитети, в жодному разі не бувають перебільшеними: він — совість нації..; речник української національної ідеї..; він — вільна людина навіть у тоталітарній неволі..; він — оберігач українства…

Знаючи, що Іван Дзюба не любить славослів’я на свою адресу, не без почуття гумору академік Микола Жулинський під час конференційної екскурсії Донецьким краєм, себто Батьківщиною Дзюби, у товаристві науковців, серед яких був Іван Михайлович, як кажуть у Галичині, «дер із нього лаха». Мовляв, тут, серед мальовничого пейзажу могутнім потоком несеться малесенька річечка Суха Волноваха, а над виробленим кар’єром, де колись брали вапняк, ще при житті «вознісся» пам’ятником у бронзі великий національний Іван Дзюба. Та якоїсь ночі «здригнеться і обуриться робітничий люд: «хто це дозволив ночами підривати породу в кар’єрах? — і не подумає навіть, що злетів зі скелі у вироблений кар’єр пам’ятник славетному землякові Іванові Дзюбі. Та я знатиму, — далі піджартовує академік М. Жулинський, — що цей акт вандалізму супроти увічнення себе у бронзі вчинив сам Іван Дзюба — цей 75-літній невтомний марафонець...»

З того часу змайнуло десять літ. Цей щирий і добродушний, по-своєму белетризований жарт може бути антитезою нинішній реальності. Російські диверсанти уже більше двох літ поспіль плюндрують Донеччину. Вночі, з 21 на 22 травня 2014 р., неподалік міста Волноваха бойовики під керівництвом Збройних сил Російської Федерації, зокрема підполковника Ігоря Безлера, вчинили найкривавіший за кількістю жертв від початку антитерористичної операції на Сході України напад на українських військових.

13 січня 2015 р. новий теракт від Волновахою. Бойовики ДНР обстріляли рейсовий автобус із мирним населенням, внаслідок чого загинули 12 осіб і 16 важко поранено. Жодних тлумачень не треба. А втім, як пояснити нав’язану споконвічну «дружбу» двох сусідніх народів — «братів» і скажену лють «старшого брата», що бенкетує пролитою кров’ю «брата молодшого», тамуючи свою ненаситницьку спрагу ординського завойовника?

Славетний син донецької землі академік Іван Дзюба інтуїтивно, на генному рівні відчував небезпеку російської агресії та її окупації частини Луганщини і Донеччини. У книзі «Донецька рана України», «написаній із хронологічним інтервалом (2001, 2005 та 2015 рр.), що складається з філософських есеїв, на основі економічних, геополітичних, історико-культурних соціопсихологічних та інших чинників, намагався пояснити уможливлення російської свавільщини. «Імперський сказ Путіна, — читаємо, — захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п’яті, шості чи якісь там одинадцяті колони, на які багата українська історія. «Україно, Україно! Оце твої діти»… Що ж до варіанту донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше і організованіше — системна робота місцевих владних структур, які в складі України послідовно вибудовували фактично «Русский Мир», обходячись без цього самовизначення і, відповідно до ситуації, не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ».

Життєтворча і людинознавча поведінка молодого Івана Дзюби, скажемо, від часу авторства книжки літературно-критичних праць «Звичайна людина чи міщанин?» (1959 р.) до Івана Дзюби-академіка, автора багатьох фундаментальних праць і кількатомових різнопланових його досліджень, від Івана Дзюби років його аспірантства до Івана Дзюби — міністра культури, Героя України через дисидентські роки, роки застою, роки «ланцюгових», мітингово-майданних форм борні, роки незалежності йому, звичайній, але високолетній духом людині, зумілось пронести і нести сьогодні крізь свою Долю Хрест, який впав на його плечі «гірким і солодким ярмом».

На цій життєво-послідовній прямій позиції Івана Дзюби — стояти між культурою і політикою, вивчаючи, трактуючи, оцінюючи, сатирично викриваючи «дітей України», інфікованих кріпацькою покірністю, міщанською самодостатністю, цинізмом, фарисейською лукавістю з історичною тяглістю щонайменше від Катерини і Петра до сказу Путіна та до появи новітніх доморощених яничарів прислужників імперського «Русского Мира», що «відповідно до ситуації не цураються тризуба й жовто-блакитних барв на фронтонах своїх установ».

Адже іншим, ніж викривальником і борцем антиукраїнства та носієм і будівничим культури, оберегом українності Іван Михайлович не вміє бути. Це два потужних крила, що його тримають у творчому часоплині. Він не тільки один із найяскравіших шістдесятників, а й творець шістдесятництва. Ліна Костенко, не без підстав каже, що «шістдесятництво це і естетичне явище, і політичне. Тоталітарна система ж не залягає лише у площині політичній — вона демонтує культуру, вона нищить естетику. Шістдесятники у мистецтві були дисидентами в політиці… Мистецький і політичний протест — це були дві складові одного цілого. І не мистецький протест починався з політичного, а навпаки. Художник не міг жити в тих умовах, він задихався. І навіть сама політична боротьба була наповнена моральним, культурним змістом насамперед».

Звідси й пояснення, чому в Івана Дзюби — дві великі полиці книг його авторства: фундаментальних досліджень, трактатів, доповідей, статей, студій, публіцистичної сатири, послань, відкритих листів, есе, літературних портретів (улюбленого його жанру), рецензій, передмов, академічних привітань на конференціях, з’їздах, форумах, конгресах. На одній із них рясніють назви: трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація» (англійською, італійською, китайською, французькою, російською мовами), «Нагнітання мороку (Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ)», «Між культурою і політикою», «Україна в пошуках нової ідентичності», «Автографи відродження», «На пульсі доби», з акцентованими у них політологічно-історіософськими розділами та рубриками: «Епізоди з історії російського націоналізму», «Русифікація вчора, сьогодні… і завтра?», «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», «Прокислі «щі» від Табачника» тощо…

На іншій полиці — наукове літературознавство, мовознавство та літературна критика: по-перше — шевченкознавчі праці; «У всякого свою доля», «Бо то не просто мова, звуки…», «Застукали сердешну волю…» і, звичайно, більш ніж семистасторінковий том «Тарас Шевченко. Життя і творчість», а далі… грунтовні розвідки про творчість В. Свідзинського, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Сенченка, В. Забаштанського, І. Драча, Б. Рубчака, В. Голобородька, В. Герасим’юка…

Не ставлю за мету назвати усе, що написав Іван Дзюба. Нехай це залишається завданням для бібліографів. Із другої половини 60-х років, коли Івана Михайловича в Україні не друкували, він пробивався із публікаціями своїх матеріалів (звичайно, під псевдонімами) у московських журналах («Дружба народов», «Новый мир», «Вопросы литературы», «Литературное обозрение», «Исскуство кино»), але це вимагає відповідної праці, щоб зібрати під спільні палітурки окремого видання. І. Дзюба й сам каже: «…після арешту 1972 року я тривалий час не міг повертатися до українського літературного життя і з другої половини 70-х років та у 80-ті писав переважно про літератури «народів СРСР», знаходячи в них співзвучні нашим проблеми… адже наші літератури разом утверджували буття своїх народів, разом протистояли русифікації…»[1]

Так з’явились його праці «Грані кристала», «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», «Садріддін Айні» та інші, де в «субстанції рядків незримих», кмітливий читач міг віднаходити своєрідні «дзюбізми», себто підтексти, приховане нутро, як висловився сам автор, — «лицемірні гасла нібито «інтернаціоналізму».

Шановний читачу, щиро зізнаюсь, що про Івана Михайловича Дзюбу краще читати інших, ніж самому писати. Писати про нього це треба знайти свої слова, щоб не повторювати вже сказаного, а це практично не можливо, бо те, що про нього мовлено, не має заперечень — навпаки, проситься для цитувань. Отож, для відтворення справжнього, портрета Івана Дзюби пропоную конкорданцію висловів про нього:

Ліна Костенко:

«Молодий критик Іван Дзюба написав цілком слушну, об’єктивну рецензію на збірку віршованих трюїзмів про Шевченка — пера Андрія Малишка. Малишко ж належав до касти недоторканих у радянській поезії. Крім гарного «Рушничка» він написав шедевр лизоблюдства — «Подарунки вождю», оспівавши, хто які зробив подарунки Сталіну на 70-ліття… За цю збірку Малишко отримав другу Сталінську премію, його не можна було чіпати. А Дзюба написав рецензію, і на нього накинулись. Причому за браком літературної аргументації перейшли до прямих образ і звинувачень. На це не можна було дивитись, і я написала статтю «Нокаут на літературному рингу», смисл якої був у тому, що досвідчені «бійці ідеологічного фронту» виходять на ринг проти молодих зі свинчаткою в рукавиці, а це бандитський прийом…

Якби я хотіла описати Дзюбу кількома штрихами, то згадала б два епізоди. Кінець листопада 2000 року, дев’ять днів по татові. Ми йшли на цвинтар, холодно, сніжило. І першим біля татової могили побачила Дзюбу — стояв високий, худий у чорному…

Або ж — пішла до Івана Михайловича в Академію: зима, дев’ята вечора, одна-єдина людина на всю Академію… Людина обов’язку — у всьому. Першим приходить пом’янути, останнім іде з роботи».

Михайлина Коцюбинська:

«Спробую, бодай конспективно, означити основні константи феномена Дзюби… Об’єктивність, уміння осмислити явище в його цілості та історичному контексті. Відраза до чорно-білої схеми, до механічної заміни знаків «плюс» на «мінус» і навпаки, до одноклітинності в оцінках.

Не гучне заперечення, а аналітична критика — це кредо гранично чітко продемонстровано у такому ключовому тексті сучасної української публіцистики, як Дзюбина «Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна». Автор проти огульного відкидання і зневажливого облуплювання спадщини минулого, хай і одіозного, системи знань, введених в обіг радянською наукою і вже цим здискредитованих».

Юрій Барабаш:

«Постать Дзюби сприймається як єдина в різних іпостасях і вимірах. Легенда ворохобно-ейфорійних 60-х і трагічних 70-х; активний учасник стрімко-мінливого сьогодення, наш колега й товариш — водночас, у головних своїх рисах, явище вже для завтрашнього, явище усталене, якщо завгодно, хрестоматійне, символічне. Властиво — класика.

Людина узграниччя століть, людина розграні двох полярних епох національної історії (залізні пазурі однієї з них він уповні відчув на своїй особистій долі), Іван Дзюба належить осібно кожному століттю й осібно кожній епосі, але водночас і обом разом як різним етапам цілісного історичного буття нації».

Євген Сверстюк:

«Висота позиції відразу визначила місце Івана Дзюби в українській культурі. Ті інші, щоі він опановував, були порожніми. Письменників і науковців такого рівня завжди бракує. За сприятливіших умов можна було б чекати від нього монографій там, де з’явилися лише статті. Скалічені цензурою. Натомість з’являлися монографії інших авторів, яких не читали і не читатимуть.

Навіть найсміливіші люди поступово звикають до обмежень, накинутих владою й обставинами. Для того, щоб постійно розширювати простір свободи і реалізувати свободу вибору при тоталітарному режимі, треба дух і чесність думки, що не улягає тискові обставин. Власне, такі люди створюють культивовану ниву для наступників».

Микола Неврлий:

«…Його відома в цивілізованому світі праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Про її пекучу актуальність нічого й говорити! Це книжка, що фактами й переконливими доказами сказала світові правду про поневолення Москвою України. Починаючи з 1968 р., вона кілька разів виходила різними мовами за кордоном… Ця праця залишатиметься актуальною доти, доки російщина в Україні, як тавро столітнього поневолення, пануватиме не тільки в розмовній, але й друкованій мові, переважаючи мову корінного населення України».

Роман Корогодський:

«Іван Дзюба писав у тоталітарній неволі як вільна людина — не забуваймо фактографічні констатації. Подиву гідно, як за умов шаленого психологічного тиску йому вдалося зберегти власне обличчя, гідність, власне переконання і голос речника української національної ідеї. Його творча постава — це совістлива домінанта інтелектуальної України, хоч зболений, але твердий і чітко артикульований голос, що однаково ясно звучить від 60-х років шаленого ХХ століття… Його твори слугуватимуть у неоглядному історичному просторі путівником дороги до себе для цілої нації».

Віталій Дончик

«З молодого зухвалого критика-шістдесятника, що, перейнятий уболіванням за рівень і потенціал рідної культури, умови її розвитку І. Дзюба за кілька років вростає на справжнього політичного борця, який відважно підносить голос проти відновлення репресій української інтелігенції, утисків прав і свобод людини, стає відповідно літератором, що, за тодішньою термінологією «опинився по той бік барикад», і невдовзі його арештовують і ув’язнюють. Але тим самим він «опинився» на високій всеукраїнській трибуні, і його позиція, думка, слово збурювали душі, пробуджували й народжували послідовників…»

Марко Павлишин:

«Багатоперспективність, вміння рівночасно приймати і діяти в присутності різних систем цінностей, збагачення переплетености «історичного» й «сучасного» та ілюзорности протиставлення «батьки і діти», розуміння, що плюралізм цінностей не унеможливлює практику, а забезпечує її прийнятність для інших, — усі ці елементарні методичні передумови постструктуралістського світобачення повинні б забезпечити диференційоване, не позначене едіповим комплексом ставлення до шістдесятництва з боку його найсофістифікованіших критиків… Нам дозволено захоплюватися відчайдушністю і чесністю людей шістдесятих, зрозумілістю й справедливістю їхніх ідей і бажань, красою і людяністю майбутнього, що вони хотіли побудувати. І разом з тим нам дозволено любити і шанувати най винятковішого і найтиповішого з них Івана Дзюбу».

Василь Герасим’юк:

«Сьогодні у нас багато спеціалістів із герменевтики, але кому повірять? А проблем і питань усе більше навіть у такому архаїчному мистецтві як поезія… Еліот помітив, «що час від часу, приблизно раз на сторіччя виникає необхідність появи критика, який би… розставив поетів і поетичні твори в новому порядку». Була «необхідність» появи Івана Михайловича не тільки в іпостасі критика в поезії, а й в тому, щоб у цій іпостасі він насамперед написав про послання Чичибабіна до Ліни Костенко чи про Миколу Холодного, коли інші відчували внутрішній спротив або просто внутрішній дискомфорт. Він бачить необхідність, коли інші втратили відповідний нерв і відповідні рецептори… написати про поезію, що називається романом «Северин Наливайко», або ж про першу збірку Ігоря Шевчука «під зухвалою назвою «Деміург», що вийшла 15 років тому і про яку, як і про автора, давно всі забули, бо й тоді не помітили.., а Іван Михайлович помітив «вогонь духу» і не міг про це не сказати… Якщо зібрати усе, що написав Дзюба про поезію, то матимемо самобутній літературознавчий роман, тобто воно читатиметься як роман…»

В’ячеслав Брюховецький:

«…Іван Дзюба є ніби становим хребтом українського інтелектуального життя, починаючи з другої половини ХХ століття. Його літературні розмисли завжди вражають не лише виваженістю оцінок, ясністю й прозорістю думки, бездоганним естетичним смаком, блискучим стилем викладу, але — особливо — вмінням поставити будь-яке літературне явище в контекст культури, в контекст часу… Іван Дзюба — критик від Бога, культова постать, яких небагато в кожній літературі».

Володимир Панченко:

«Критики-шістдесятники чимало зробили для деканонізації соцреалізму. Вельми суперечливу постсталінську епоху вони намагалися наповнити озоном нелукавого слова. Бунтуючи, валили старих божків та їхні скомпрометовані «вартості» заради нових, справжніх… Ішлося, справді-таки, про «українську моральну революцію 1960-х», що мала, втім, і виразні політичні аспекти, оскільки несла в собі заперечення тоталітаризму й порив до незалежності. Слово Дзюби відчутно додавало енергії цьому процесові».

До цих лапідарних, крилатих висловів із суб’єктивно-об’єктивними, влучно означеними характерологічними рисами людини-індивіда і особистості — митця та науковця, пасувало б додати по-своєму оригінально «піймані» оцінки, скажімо, від Івана Світличного, Григорія Костюка, Володимира Янева, Івана Кошелівця, Богдана Рубчака, Ярослава Дашкевича, Ігоря та Ірини Калинців, Михайла і Богдана Горинів, Миколи Ільницького, Володимира Моренця, Олекси та Анни-Галі Горбачів та ще багатьох-багатьох.

Писати портрет Івана Дзюби у відриві від усіх оцих оцінок названих і не названих осіб, означало б абстрагувати його від контексту часу, тоталітарної сваволі соціалістичної епохи, її суспільно-політичних конфліктів, від солідарного йому середовища, тощо, себто не бачити справжнього обличчя. Скажімо, Ліна Костенко уже у 80-ті роки у збірці «Неповторність» висловилась:

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,

що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорний плід.

Безперечно, що ці слова — сповідь ліричного героя вірша Ліна Костенко читач сприймає за уособлення сповіді самої поетеси, але ж цей же читач ніколи не заперечить, що, наприклад, І. Світличний, Алла Горська, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюк (та не тільки вони) кожен із них зокрема міг би з чистим сумлінням від свого імені повторити їх як свою правду, свою сповідь: «Мої суцвіття, биті холодами» та «добру зав’язь все-таки дали». Адже над ними шуміли ті самі аквілонні вітри радянської сваволі, та хоч і битий кремлівським льодом, їх цвіт надій, але таки плодоносив.

Не пам’ятаю, чи Іван Михайлович десь цитував слова свого славетного земляка Володимира Сосюри: «О націє моя, роздерта і розбита / На табори ворожі і чужі», але впевнений, що вони суть, серцевина, ідейно-імперативна субстанція, співзвучність його наукової і письменницької творчості. Отже, ставлю їх як заголовок до своїх нотаток. Тим паче, що вони у наше «время люте» особливо «насущні».

Іван Дзюба сьогодні пояснює тим, хто досі не збагнув або прикидається таким, що за його цинічною «правдою» не в цьому причина путінського плюндрування України. Колишнє пропагандивне уславлення та возвеличення до «кремлівських небес» донецького робітництва як передового рушія технічного прогресу, трудових подвигів та всіляких інших геройств безадресної маси без «дома» і «улицы» з абстрактним топонімом під абревіатурою СРСР й приховувалась, — каже І. Дзюба, — «картина сталінських чисток і розправ із «ворогами народу», а за ґімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттям «українському буржуазному націоналізмові» — цілеспрямоване, і пряме, і приховане придушення української культури, українського слова».[2]

А це одна із тих обставин, акцентує автор «Донецької рани України», — «що давала змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина — «русскоязычный решон», втрачений для української мови».[3] На жаль, так сталося, що цей прекрасний спадково україномовний край штучно «переформатовано» не так у більшість «русскоязычной массы», як маси такої, що розмовляє суржиком.

Та як би Донеччину протягом століть не русифікували, одначе україногенний етнонаціональний опір сильніший, бо він природній, органічний процес самовідновлення, повернення до себе, відродження кореневої плоті свого «я». Врешті, «звідкілля ж Іван Михайлович Дзюба взявся?» А звідкілля Василь Стус? Він виростав і світоглядно формувався на Донеччині. Якщо б Донеччина, наголошує І. Дзюба, дала Україні тільки його — цього «поета світової міри і людини незрівняної сили духу та жертовності, — і тоді її внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним.. Але вона дала ще й Миколу Руденка — талановитого поета і прозаїка, автора десятків непересічних книжок, оригінального мислителя і публіциста мужнього правозахисника; Івана Світличного, глибокого літературознавця і критика, натхненника руху «шістдесятників»; Олексу Тихого, непоступливого обличителя неправди й обронця рідного народу; дала Донеччина й Василя Голобородька — ще одного поета світової міри, належно поцінованого знавцями в багатьох країнах і ще недостатньо поцінованого в нас. От вам і «русскоязычный Донбасс».[4]

Цьому, по-хижацьки твореному двома наче б різними імперіями, але успадкованими ще від царату спільними методами насадження та штучного розвитку на Донбасі «русскоязычия», І. Дзюба протиставляє мову і культуру Донбасу як природньо-кореневу, ментально складову загальнонаціональної української культури. Даремно новітні путінські плюндратори намагаються «состряпать» чужородні Україні республіки.

І справді вражає, як каже І. Дзюба, — «вже навіть простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван Карабиць (уже згадувані М. Руденко, І. Світличний, В. Голобородько — Т. С.!), Анантолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим Писарєв, Павло Байдебура;.. Леонід Лиман, Володимир Біляїв, Василь Гайворонський, поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, одна з найоригінальніших постатей української культури, а в наш час — видатний мовознавець Олександр Гаркавець, який уперше описав вірмено-кипчацьку та урумську мови…»[5]

Ось Вам, повторюю за І. Дзюбою — і «русскоязычный Донбасс»!!!

Тарас Салига

 


[1] Дзюба Іван. З криниці літ у трьох томах, т. І. – К. – 2006. – с. 6

[2] Дзюба Іван. Донецька рана України. Історико-культурологічні есеї. – К. – 2015. – с. 13.

[3] Там само. – с. 14.

[4] Там само. – с. 16

[5] Там само. – с. 18-19

 
Будьте з нами й надалі!

Дорогі читачі!

«Літературна Україна» висвітлює найпомітніші події суспільного і культурного життя, а про найбільш резонансні й суперечливі друкує аналітичні та публіцистичні статті. Як літературне видання тижневик зорієнтує в широкому книжковому потоці, ознайо­мить з головними видавничими новинками, запропонує відгуки на найпомітніші з них. Газета розповідає про читацькі смаки й пріоритети знаних письменників. Численні інтерв’ю знайомлять з відомими людьми, розкривають найближчі творчі плани представників мистецького цеху. На сторінках «Літературної України» читач знайде історичні, історико-літературні, культурологічні дослідження, наукові дискусії, архівні матеріали. Літературний процес на шпальтах нашого видання представлено в широкому суспільному й культурному контекстах, для чого слугують спеціальні, зокрема мистецькі, рубрики. Для глибшого розкриття тієї чи тієї проблеми тижневик формує тематичні числа.

Які б статті різних тематики й жанрів не друкувала газета, їх спрямовано на обстоювання української національної ідеї, що в умовах багатьох викликів національним інтересам України вкрай актуально.

Підтримайте наше видання!


Ціна передплати: на 1 місяць — 10,77 грн, на 3 місяці — 32,31 грн, на 6 місяців — 64,62 грн, на рік — 129,24 грн.

Передплатний індекс 60974.

Передплатити газету можна в усіх пош­тових відділеннях України.

 
Літукраїнці в довіднику

Редакція «ЛУ» планує видати «Довідник „Літературної України“», у якому буде зібрано дані про всіх працівників газети за всю її історію. Просимо колег, хто в різний час працював у нашому виданні, надіслати на адресу редакції інформа­цію про роки роботи та обіймані посади, а також стислу довідку про себе. Будемо вдячні за співпрацю!

 
Лауреати премії імені Володимира Сосюри 2014 року

28 листопада 2014 року редакція та редакційна колегія газети «Літературна Україна» визначила лауреатів премії імені Володимира Сосюри за 2014 рік. Ними стали: Василь Клічак – за добірку «… І звучать, і пахнуть ті слова, ніби грона молодих акацій…» («ЛУ», №23, 5 червня 2014 р.) та авторський колектив видання «Любіть Україну!» (К.: Літ. Україна, 2014), де зібрано відомості про всіх лауреатів премії імені В. Сосюри від року її заснування, статті про видатного українського поета, а також бібліографічний покажчик до теми життя і творчості, вшанування пам’яті Володимира Сосюри на сторінках «ЛУ» з 1989 по 2014 роки. До складу авторського колективу увійшли Сергій Козак – автор ідеї та упорядник, Ганна Протасова – відповідальний редактор та Олексій Коновал, за сприяння якого видання побачило світ та який упродовж багатьох років своїми публікаціями в пресі утверджував українську національну ідею, втілював у життя поетичний заповіт Володимира Сосюри «Любіть Україну!». Підготовлене колективом видання стало важливим і ґрунтовним внеском у дослідження творчої спадщини та життєпису Володимира Сосюри, вшанування пам’яті поета.

Премія імені Володимира Сосюри, яка вручається за кращу поетичну публікацію на сторінках «ЛУ» та за дослідження творчого спадку В. Сосюри, заснована 1982 року редакцією газети «Літературна Україна» та Спілкою письменників України. З 2005 року одним із фундаторів нагороди є також Громадський фонд св. Андрія Первозваного на чолі з громадським діячем Анатолієм Коваленком.

Щиро вітаємо цьогорічних лауреатів!

 

17 вересня 2015 року
№ 35 (5614)


ЧИТАЙТЕ В НОМЕРІ:

Богдан СТАСЕНКО
На Форумі — читацький кворум С.1-2

Літпроцес
Мирослав ЛАЗАРУК
Фенікс української поезії С.1,12

З роси й води!
Іван ДРАЧ
О. О. Сизоненку

Ганна ПРОТАСОВА
Війна, культура, історія: про що говорили на Форумі видавців С.2

Тиждень
КО НСПУ
Звіт Київської організації НСПУ про роботу в червні–серпні 2015 року

Про нас — за океаном
З газети «Час і події»
Порошенко і Драч: нестиковка задач С.3

Погляд
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
Переграти шулера

Подія
Богдан СТАСЕНКО
Ще не бачений Винниченко

У колі муз
Олександр ФЕДОРУК
Від України до Мужена С.4

Призначення слова
Петро ДОВГОШИЯ
«Повернення» Миколи Горбаля С.5

У плині подій
Анатолій ГРИЗУН
Двокнижжя стає трикнижжям
(Фундації імені Івана Багряного — 40 років)

На злобу дня
Владислав СТОЛЬНИКОВ
Cпаситель отчого краю С.6

Над прочитаним
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
А тепер — «Нові дні» з Торонто
(Сергій Козак. «Нові дні» на берегах Онтаріо. — Фундація імені Івана Багряного, 2015)

Наша Спілка
Прес-служба НСПУ
Між Україною і Туреччиною активізувалася співпраця С.7

Поезія
Іван ПОТЬОМКІН
У гомоні часу

Василь ЗАДОРОЖНИЙ
Вічна дорога С.8

Блокпост
Настя ГРУБА
Танковий завод, або Вперше на екранах
(Оповідання) С.9

Письменник мандрує
Віктор МЕЛЬНИК
Данські конспекти

Літпроцес
Редакційна Рада збірника
Збірник для підлітків С.10

Творчий профіль
Михайло НАЄНКО
Посол української поезії

А мова — як море
Вадим ПЕПА
Міркуймо глибше С.11

Літпроцес
Євген БАРАН
«Мов Дон Кіхот, воюю з вітряками…»
(Іван Війтенко. За ниткою Аріадни: вірші. — Косів: Писаний Камінь, 2014) С.12

Література. Критика. Час
Віктор ПАЛИНСЬКИЙ
«Аби тільки серце озвалося»
(У «Просторі перевтілень» Василя Куйбіди) С.13,16

Дитинець
Байдикан ТУЛУМБАС
Конкурс на кращий дитячий твір С.14

Ваш вихід, читачі!
Наталія ЛИЗОГУБ
Листи читачів С.15

Земля батьків
Олекса РІЗНИКІВ
Школа імені Валентина Мороза

Нагороди
Визначено лауреата премії ім. В. Короленка

Наш календар
С.16

Де ви читаєте газету «ЛУ»?

(2015 голосів)

3%
9.8%
19.6%
37%
8.3%
22.4%
Loading...

Стежте за нами: