«Щасливий той, хто у чорні дні збереже чистоту серця»
Шарль де Костер

ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА №30 3.08.17
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

 

 
Кого омиє «Зелена хвиля»
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Починаючи від сьогодні й до завершення вихідних у центрі Одеси шумітиме «Зелена хвиля» книжкова, вже ХХІ. Чи це буде дев’ятий вал, що накочуватиметься на книголюбів, чи цю хвилю навіть на Дерибасівській одесити та гості не дуже помітять — покажуть наступні кілька днів.

Як відомо, Одеса — місто родзинкове й питомо українське, однак за роки сюди набилося чимало «вати», серед якої не просто пробудити національну свідомість. Ряд столичних видавців та їхніх колег з Харкова, Львова й інших міст регулярно беруть участь у цьому книжковому ярмарку, і навіть деякі з них спеціально до одеської «Зеленої хвилі» випускають новинки.

Наприклад, видавництво столичного журналу «Радуга» везе до Одеси шість новинок. Це, зокрема: «Адріанові спогади» Маргеріт Юрсенар, «Западная гейша» Еви Хадаши, «Таємниця гробниці» Миколи Хомича, «Коли вмивається душа» Наталки Перанжелі, «Чому я не стану президентом» Сергія Шинкарука,

«Ах, этот лондонский туман...» Леоніда Гамбурга. Традиційно чимало з нового набутку везе й «Самміт-книга». Видавництво також влаштовує дискусійний стіл з Олександром Савченком у руслі його книги «Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради», уривок з якої друкувала «ЛУ».

Але, напевне, абсолютним лідером серед наших видавництв можна назвати «Український пріоритет», який повезе до Одеси… -надцять видань і, очевидно, головним у цьому переліку є книжка Олекси Різникова «Українська мова — надбання тисячоліть», видана спільно з «Літературною Україною». Без сумніву, зацікавлять і інші книжки видавництва. «Шлях додому» Віктора Шовкошитного — це дев’ята езотерична книга провідника Академії Просвітлення, цілителя і мандрівника про унікальні місця сили в Україні та світі, боротьбу воїнів світла з силами темряви).

Буде представлено одразу дві книги одеситки Елли Леус — «Антипадіння» та «Сфери», що завершують трилогію авторки, розпочату вже відомим романом «Кат». Кожен з романів належить до жанру антиутопії, а останній написано в стилі роману-андрогіну, коли події відбуваються в усіх часах і всіх світах водночас. Неймовірний калейдоскоп подій, серед яких домінують Майдан, війна, кохання, боротьба, перемоги і смерті, та людей, яких ми легко можемо впізнати в наших сучасниках, сусідах, у собі...

БОГДАН ПЕТРЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 2)

 
«Міністерство освіти — найкорумпованіша інституція в державі!»
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Не за горами новий навчальний рік, тож гостем редакції став відомий дослідник, збирач давнини, автор семи енциклопедій, професор Роман Дяків. З ним ми говорили про найгостріші проблеми вищої школи в Україні.

— Пане Романе, де край тієї нитки в клубку освітніх проблем, ухопившись за який, той клубок би розмотали?

— На мій погляд, сучасні освітні методи надто матеріалізовані. Освітнім програмам гостро бракує прикладної сторони, а також, як не дивно це звучить, — духовності і патріотизму. Нинішня молода генерація багато в чому відрізняється від студенства часів моєї молодості. З одного боку, сучасні молоді люди володіють безпрецедентним доступом до інформації і швидко перевершують своїх старших наставників. З другого боку, мотивацією для молодого покоління є прагматична потреба власної творчої й інтелектуальної самореалізації, а не бажання служити колективним ідеалам загального добробуту.

Навчальні програми треба адаптувати до викликів часу. Вони мають бути прикладними, тобто вчити молодих людей самостійно приймати творчі рішення. Нам треба виховувати вольовий індивідуалізм і відходити від совкових практик колективізму.

— А якщо на конкретних прикладах? Які негації треба виправити у виші, де Ви викладаєте?

— Негацій дуже багато. По-перше, це корупція. Це — справжня біда української освіти! Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, де я викладаю, може слугувати макрокосмом, по якому можна судити про стан вищої школи у всій Україні.

Зараз у виші скорочується кількість студентів і кількість навчальних годин. Тому виникає боротьба за години між викладачами. Це шкодить навчалному процесу і добротовариському клімату у виші. Але головне не це. Українськими навчальними закладами часто керують люди малокомпетентні, яких прислали з центру чи призначили «по-блату». Оце — найбільша біда!

— Так, а можете конкретніше й докладніше, знову ж — на досвіді?

— Щодо нашого інституту. Попередній ректор вишу пішов. Спочатку оголосили конкурс на посаду ректора. Всі готувалися до демократичної процедури обрання. Несподівано містерство освіти відмінило конкурс і призначило свою людину. З грубим порушенням законодавства!

У «Законі України про вищу освіту» передбачено, що ректором навчального закладу може бути особа, яка має вчений ступінь кандидата або доктора наук. Ректором нашого інституту нещодавно призначили людину, яка не має ані ступеня кандидата, ані докторського звання! І ця особа — вже два роки — ректор. Ця людина — Оксана Полтавець-Гуйда. Але це ще не апофеоз театру абсурду: нещодавно проректором стала вчителька молодших класів (!).

Ще до призначення на посаду проректора вона читала ділову українську мову в університеті. Це свого часу шокувало міністерську комісію. Як особа без магістерського ступеня взагалі може викладати у вищій школі?

Скандал ні до чого не призвів. Спочатку цю особу призначили… деканом факультету, а потім — після чергових «перетасовок» в університеті — першим проректором! Скажіть, як таке взагалі може мати місце в європейській країні?

Особисто я — згідно зі своїм профілем в дипломах — викладаю три дисципліни: еко-

номічну теорію, менеджмент і маркетинг у мистецтві та основи наукових досліджень. Я маю на це підстави, як дипломований фахівець. Кожен мій предмет забезпечений методично-науковою базою.

— Хто був міністром освіти, коли сталася оксюморонічна сутуація з призначенням вчительки молодших класів проректором, а ректором — особи без наукового ступеня?

— Це відбулося за Сергія Квіта і нинішнього міністра Лілії Гриневич.

— Чи знають у міністерстві про такий стан речей?

— Не тільки знають, але й підтримують! Я не одноразово казав, що Міносвіти — найкорумпованіша інституція в державі, яка до того ж підтримує свавільні кадрові рішення.

Але розповім про власний досвід. Проблеми нашого інституту почалися з того, що наш попередній ректор Яковлєв пішов на підвищення і став віце-президентом Національної академії мистецтв України, яку зараз очолює Андрій Чебикін. За часів Яковлєва наш інститут процвітав: студенти регулярно ставали лауреатами різних премій і займали найкращі місця в рейтингах олімпіад. Ми часто проводили зустрічі з творчою інтелігенцією — Дмитром Павличком, Левком Лук’яненком та багатьма іншими…

Головна біда нашого інституту — в його місцерозташуванні. Він розташований на вулиці Кіквідзе, 32 на столичному Печерську. Земля тут, як відомо, астрономічно дорога. Ми пережили чимало рейдерських атак зі сторони агресивного бізнесу. Але вистояли.

Ситуація змінилася, коли старий ректор пішов, і було призначене нове керівництво: трагікомічний дует людини без ступеня і вчительки молодших класів.

На місці нашого інституту хочуть збудувати ще один великий торговельно-розважальний комплекс. Бізнес заручився підтримкою людей з Міносвіти.

Історія бізнесової експансії — тривала. Ще до Полтавець-Гуйди ректором нашого вишу став добродій Ляховський — за нього проголосували лише 30 відсотків викладацького складу, але Міносвіти наполягло на призначенні. Ця людина у радянські часи написала дисертацію «закритого типу» про ОУНУПА, звичайно, як про «нєхорошиє»… Ляховського — у якості гастролера — відсилали до США і Канади — збирати інформацію про діаспору. Зрозуміло, що ця людина була завербована КДБ.

Коли Ляховський очолив наш виш, він з кедебістською методичністю, як бульдозер, взявся виконувати свою «нищівну функцію». Всього за період своєї діяльності він звільнив 78 (!) викладачів. Чимало найкращих педагогів пішли з почуття гідності й солідарності з колегами...

Спілкувались

Анатолій ЛЕВЧУК

Станіслав СТАСЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ діалогу читайте в номері "ЛУ" на с. 5)

 
ПОЛІТИЧНЕ ЗАГАРБНИЦТВО, або Війна на брехні
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Три роки йде війна на Донбасі, захоплені землі Луганської та Донецької областей. Анексовано Крим. Російські вар- вари ХХІ століття випробовують на мирних українцях сучасну зброю, гинуть люди, знищується інфраструктура міст і сіл Донеччини. Сільськогосподарські землі на десятки років можуть вийти з числа таких, що обробляються і дають врожай — через створення військовими РФ мінних полів. Місцевий бандит з українським прізвищем Захарченко уже проголосив загарбані землі ганебним йменням «Малоросія».

Усе, що діється на Донбасі, має своє коріння. Вже наприкінці 1920-х років розпочалося цільове заселення Донбасу робітниками з російських губерній. Сталінський режим також заселив ці землі російськими вурками. Таким же вихідцем із Донбасу був і

Янукович, що накликав росіян піти війною на Україну. Але Українська Армія дає необхідну відсіч як бандитам, вихідцям з Донбасу, так і російським агресорам. Цей ворог підступний, і може пройти ще не один рік, доки закінчиться війна. Свого часу Федір Достоєвський писав, що «там, де стала московська нога, — є московська земля»; «что взято — то свято», — каже москвин.

Починаючи з XIII і до XXI століття московська держава присвоїла гігантські площі чужої землі — у сто разів більше, ніж мала своєї. Так, московська держава мала у:

XIV ст. — 560 000 кв. км;

XV ст. — 8 720 000 кв. км;

XVII ст. — 14 392 000 кв. км;

XVIII ст. — 17 080 000 кв. км;

XIX ст. — 22 000 000 кв. км;

XX ст. — 23 000 000 кв. км.

Московщина ніколи не вигравала жодної війни своєю військовою силою: гарматним м’ясом були переважно поневолені народи. Московщина загарбала: 1551 рік — татарську орду, 1581–1645 — Сибір, 1709 — Україну, 1721 — Прибалтику і Фінляндію, Східну Чорноморщину, 1783 — Крим, 1792 — Західну Чорноморщину, 1772–1792 — частину Польщі, 1813 — Грузію, 1854 — Амурщину, 1865 — Туркестан, 1881 — Хіву, Бухару.

За останні 200 років Московщина воювала 128 років, з котрих 124 війни були загарбницькими, в тому числі і з Україною в 1917– 1919 рр., коли за брехнею Леніна про незалежність України він послав на Київ московські війська.

Під час монгольської навали москвини не підтримали Київ, щоб дати опір ординцям у битві на Калці. Тепер там же, на території Донецької області, вбивають українців сучасні російські ординці. Внутрішній світ московитів не змінився, їхній принцип «убивай і грабуй» діє і в наш час. І це в XXI столітті в умовах суспільного розвитку і демократії під контролем Організації Об’єднаних Націй!

Чому процвітає бандитизм Московщини? Московське загарбництво почалося ще за часів заснування цієї держави. У бою з татаро-монголами на річці Калці у 1223 році син Андрія Боголюбського Юрій Суздальський не взяв участі в бою, зберігши своє військо для нападу на Київ. Далі наш «московський сусід» безперервно загарбував сусідні землі за царювання всіх Іванів, Петрів, Катерини, Миколи, Леніна…

Бій на Калці приніс гноблення і Московщині, залишивши на більшості її території ординський генофонд — людей із розкосими очима та опухлістю обличчя. Такі люди мають азійську кров і характер. У порівнянні з європейцями в них інша група крові. І коли

«зелені чоловічки» з автоматами напереваги заганяли кримчан на вибори російського царя, то це були солдати не європейського, а ординського типу обличчя. Дехто з них зізнався, що вони з Бурятії. Тобто орда знову повертається в Україну...

Володимир МАТВІЄНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 7)

 
ХРЕСНА ХОДА ЧИ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД?
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

До річниці Володимирового хрещення Русі Київський і Московський патріархати УПЦ провели вже традиційні «хресні ходи». В умовах ідеологічної війни такі масштабні акції набувають виняткової пропагандистської ваги і символічного значення. Саме тому на цей феномен варто поглянути як з людської, так і з загальноісторичної перспективи…

Через Арсенальну — до Лаври

Від Володимирської гірки до Лаври (вулицями Грушевського та Мазепи) пройшли близько 7 тисяч вірян. Безпеку гарантували понад 3,5 тисячі правоохоронців. Себто на двох парафіян припадала одна людина у формі. Про це — вже у підсумку — повідомили ЗМІ.

Коли я, прямуючи на роботу, вийшов зі станції метро «Арсенальна», мене вразила чисельність силовиків — стільки їх не було навіть на традиційному марші ОУН-УПА. Дорогу — перекрили, під арками у дворах будинків судомно спалахували мигалки МНС.

Раптом важко вдарили грізні лаврські дзвони і — синхронно — гарячково зашипіли поліцейські рації. З боку Маріїнського парку повзла колона — з хоругвами та іконами. Сталося так, що мій маршрут до редакції «ЛУ» співпав зі шляхом натовпу. Тож я став свідком.

Вулицю затопив строкатий натовп. Ці люди, як правило, не кияни. Серед вірян МП — панує атмосфера обложеного міста. Левова частка — жінки, що подолали 50-річний меридіан. Їхні обличчя — похмурі, безрадісні. Ідуть вони мобільною колоною, не озираючись, мов втомлена вервечка робітників після фабричної зміни.

Натовп живе внутрішнім законом. Це помітно неозброєним оком. У центрі — процесія в урочистих літургічних шатах. Обабіч процесії — «рядові» священики у чорних сутанах і активісти — у штатському. Кожен — відповідає за свою групку вірянок. Благовидних бороданів оточують зниділі гурії провінціальних райків ЦентральноСхідної України. Це чутно за їхньою говіркою. Гаррі Хіггінс тут неодмінно зустріне свою Елізу Дулітл (пам’ятаєте, у п’єсі Бернарда Шоу?). За всім дійством чомусь відчувається владна режисура.

Кілька мізансцен. Між рядами сновигають двійко вертких журналістів — телеведучий і його оператор. Кореспондент підходить до добродушного, простакуватого священика:

— Скажіть, як ви думаєте, Московський Патріархат причетний до розпалювання війни на Донбасі?

Той посміхається і просторікує:

— Так, авжеж. Є чимало таких серед нас, що підтримують Москву. По той бік фронту є такі священики, що навіть освячують їхні (бойовиків — А. Л.) машини і бетеери…

Раптом святого просторіку перебиває чорнобородий, схожий на Карабаса колега,

що крокує поруч:

— Ти що! Це провокація! У такі розмови не вступати!

Ну ось. Так я і знав. Втручання режисера, чи, радше, ляльковода...

Анатолій ЛЕВЧУК

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 1, 4)

 
ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА №29 20.07.17
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

 
ЧИМ НАША МОВА БАГАТША?..
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Про обіцянки-цяцянки, нашу спільну перемогу та книжку Олекси Різникова, яка йде до Вас…

У цю ріку можна — тричі й більше

Ще взимку у ході столичного вечора пам’яті видатного фі українця Святослава Караванського, який відбув 30 років ГУЛАГу, але, видворений із СССР, витворив у США блискучі україномовні словники, мені випало говорити про нього та його одеського побратима Олексу Різникова й пообіцяти тоді, що ми видамо нове — розширене й доповнене — видання надважливої книжки «Мова — спадок тисячоліть». Тоді із зали, де були присутні звитяжці Василь Овсієнко, Степан Хмара та інші, а також академіки, відомі професори-філологи, народні артисти тощо, одна дама в’їдливо зауважила: «Обіцяв багато хто, а що толку?..»

Доповідаємо, що цього разу толк є! Нова книжка, як бачите! У твердій обкладинці. Ми пропонували видати її на паритетних умовах кільком видавництвам, і відгукнулося одне. Тож це спільний проект «Літературної України» (нашого видавничого центру) і видавництва «Український пріоритет» на чолі з Володимиром Шовкошитним, якого українці знають і як народного депутата першого демократичного скликання, і як письменника. Книжку цю давно написав Олекса Різників, і вона вже виходила тричі, але… не в столиці, і не достатніми накладами, і в надто скромному, м’яко кажучи, поліграфічному виконанні, та досі не стала всеукраїнським надбанням. І це прикро, з нашої точки зору. Популяризації її лише частково сприяла кількамісячна публікація в «ЛУ. уривків з майбутньої розширеної книжки. ловне, книжка тепер суттєво доповнена працьована. Це той випадок, шановні тачі, коли можна і варто вступати не раз е двічі у життєдайну велику ріку — ріку шої мови! Не ображаючи жодну з інших в, автор захоплююче, і головне — навіть для старшокласників і для ей, далеких від мовознавства, показує жнє історичне багатство нашої мови, ке чимало хто з нас не здогадується рискіпливе філологічне порівнювання української з латиною, санскритом, болгарською та іншими європейськими й світовими мовами дає колосальне історичне тло для розуміння розвитку нашої мови: що де збереглося, що зникло, що розвивається…

Вперше книжку буде представлено вже за кілька днів одеситам і гостям книжкового ярмарку «Зелена хвиля» в рідній панові Олексі Одесі (за його ж і Володимира Шовкошитного участю).

Тепер щодо нашої половини накладу: звичайно, книжку разом з її автором представимо на львівському Форумі видавців, де у нас буде свій стенд. Але вже від сьогодні бажаючі зможуть придбати її через редакцію (оптом і вроздріб, а також післяплатою).

Оптова ціна книги (щонайменше 10 прим. для шкіл, районних бібліотек тощо) — 60 грн за прим., роздрібна — близько 70 грн. Детальніше про це читайте в наступних числах  «ЛУ».

Телефони для довідок (з 14:00 до 18:00): (044) 280-00-25, 280-04-28.

Станіслав БОНДАРЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ цікавої інформації читайте в номері "ЛУ" на с. 1, 7)

 
Ольжич і Те ліга — вища ліга
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Вони поети й речники культурного націоналізму

1989 рік. Нью-Йорк. Я відвідую стареньку, одиноку письменницю Докію Гуменну в її скромній однокімнатній квартирі в районі Даун-Таун — нижній частині мегаполісу. Розмова тривала і цікава, бо Докія Гуменна має хорошу пам’ять, її розповіді наповнені образно інкрустованими мізансценами, вражаючими смисловими відтінками. Заходить мова про окупований Київ, її життя, виживання і переживання постійної небезпеки арешту.

— Я не змогла виїхати з Києва із письменниками. Хотіла, але не взяли з собою. Бо була виключена зі Спілки письменників. У серпні того ж сорок першого сама старалася вибратися з Києва кудись на Схід, але дорогу вже перекрили німці. Прийшлось вертатися. Мене цікавило, чи Докія Гуменна зустрічалася з Оленою Телігою, яка вже 22 жовтня 1941 року прибула до Києва, якого не бачила від травня 1922 р., чому вона не друкувалася в редагованому Телігою літературному тижневику «Літаври»...

— Бачилася. Один тільки раз. Зайшла до Спілки письменників на Трьохсвятительській. Бачу струнку, елегантну жіночку. Горду і холодну. А я така нещасна на вид, скромно одягнута. Не те, що вона, в приталеному сукняному пальті. Правда, видно було, що змерзла, була в рукавичках. Спитала, хто я, чим займалася при совєтах... Недовго мене слухала, відмовила. Сказала, що в співпраці зі мною не зацікавлена. Ні, різкіше якось сказала, але я не стала щось доказувати. Пішла. Гадаю, Докія Гуменна не встигла розповісти Олені Телізі про те, як її безжально і грубо розносила партійна влада і так звана пролетарська критика за її художні нариси про порядки в селі та проблеми українських селян — членів сільськогосподарських комун на Запоріжжі та Кубані. Частини цих «Листів із степової України» письменниці вдалося опублікувати в журналі «Плуг» (№№ 10–11, 1928 р.), згодом, в 1931 р. ці та інші художні нариси з’явилися окремими книжечками — «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная...», «Стрілка коливається», повість «Кампанія». У пресі, на партійних і письменницьких зборах молоду, чесну, дещо наївну літераторку називають «рупором дрібної буржуазії», «політично неписьменною», «одвертою куркульською агенткою», «куркульською провокаторкою»... Заборонили друкувати окремою книжечкою нарис 1928 року із циклу «Листи із степової України», в якому Докія Гуменна передбачила майбутній голодомор: «Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами? ... Селянське господарство руйнується, занепадає... Яка кому користь від цього? ... А тут ще й привид голоду...»1 Очевидно, Докія Гуменна могла прочитати в першому числі від 19 жовтня 1941 року «Літератури і мистецтва» — літературномистецького додатку до газети «Українське слово» звернення до українських письменників зголошуватися до співпраці. Тому відторгнута за комуністичного режиму від активного літературного життя, без права друкуватися, дивом не ув’язнена письменниця й прийшла до нової Спілки письменників у надії творчо реалізуватися, працювати задля розвою національної літератури і мистецтва. Ображена таким холодним прийомом, Докія Гуменна вирішила зосередитися на власній літературній творчості. Розпочинає вже в 1942 році працю над романом «Діти Чумацького Шляху», в якому образно розгортає панораму української дійсності 30-х років ХХ століття, творить літопис долі двох поколінь селянської родини. Завершить цю чотиритомну епопею в таборах для переміщених осіб (Ді-Пі) в Австрії.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 8–9)

 
Свято звільнення
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Далеко не всі знають, що Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ кілька місяців перебували під владою путінських зайд, доки їх рівно три роки тому не вигнали звідти поганою мітлою й хорошими кулями. З нагоди третьої річниці відбулося масове святкування на честь звільнення міст від сепаратистської нечисті.

З цього приводу мешканців міст привітав Президент України Петро Порошенко. «Вітаю жителів Сєвєродонецька, Лисичанська та Рубіжного з третьою річницею звільнення від окупації. Сьогодні ми з вдячністю згадуємо тих, хто повернув мир у ці міста, хто посунув пекло на десятки кілометрів східніше і південніше та очистив від окупантів більшу частину Донбасу. Слава українським воїнам! Донбас був, є і буде українським!», — написав глава держави на своїй сторінці у фейсбуку. Нагадаємо, що 19 липня 2014-го Національною гвардією та Збройними силами України було розпочато спільну операцію по звільненню стратегічно важливого транспортного вузла Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації. Протягом двох днів українські воїни розгортали свої позиції в передмістях Попасної, Рубіжного та Сєвєродонецька. Рубіжне було звільнено 21 липня. Слідом за ЗСУ в місто увійшли батальйони міліції особливого призначення «Чернігів», «Луганськ–1» і славнозвісний батальйон «Айдар». Історія має і трагічну сторону. Шанований усіма бійцями полковник Олександр Радієвський, що керував звільненням Сєвєродонецька, загинув наступного дня — вже під час звільнення Лисичанська. Прикриваючи свого командира, також загинули комбат підполковник Павло Сніцар і солдат Ігор Коцяр. Посмертно Олександру Радієвському присвоєно звання генерал-майора. Також при звільненні загинули воїни Сергій Бохонько, Костянтин Блозва, Ігор Черняк та Василь Гончаренко. Бійці Сергій Паращенко, Антон Потурайко і Тарас Симоненко встановили Державний прапор на будівлі міської ради і відділу міліції. Відтак, мешканці Рубіжного відзначили третю річницю визволення від окупантів першими, ще у п’ятницю, 21 липня. На вулицях Рубіжного відбувся масовий патріотичний автопробіг. Згодом у районі залізничного вокзалу, де встановлено пам’ятний знак на честь полеглих захисників України, відбувся урочистий молебен. «Ми вдячні нашим воїнам і розділяємо сум із тими, хто втратив у цій неоголошеній війні своїх близьких. Окремо звертаюся до наших земляків, які залишилися на тимчасово непідконтрольній українській владі території, — як би не було важко, боріться із загарбником. Слава Україні!» – наголосив заступник голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Філь.

Гарачковський ОЛЕКСАНДР

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 13)

 
КНИГА ВО СЛАВУ двох українських геніїв
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Володимир Мельниченко — знаний вчений-історик, архівіст, письменник, мистецтвознавець, автор понад тридцяти книжок і численних статей, відомих в Україні, Росії, Японії, Болгарії, Молдові та інших країнах. Його можна віднести до категорії тих вчених, яким було доступне навіть недоступне, що зберігалося в архівах і бібліотеках України і Росії. За чверть століття свого перебування в Москві (у 2015 р. його «повернула» наша влада в Україну, звільнивши з посади генерального директора Національного культурного центру) він спромігся відшукати усе те, що стосувалося Шевченка, Гоголя, Щепкіна, Бодянського, Максимовича і Грушевського.

Велику наукову вартість мають авторські енциклопедії-хроноскопи В. Мельниченк а «Шевченківська Москва», «Гоголівська Москва», «Москва Михайла Грушевського».

До речі, російські гоголезнавці спромоглися до 200-річчя від дня народження нібито лише їхнього російського письменника Ніколая Гоголя перевидати опубліковану ще в 1959 р. книжку Земенкова «Гоголь в Москве». А наш український вчений у масштабній авторській енциклопедії-хроноскопі розповів про генія з українською душею Миколу Гоголя «у живому московському контексті його часів» (В. Мельниченко).

Володимир Мельниченко, який уже дав но тримає пальму першості в українознавчому дослідженні перебування Тараса Шевченка і Михайла Грушевського в Москві, випустив унікальну книгу про двох українських геніїв із дивовижним віртуальним, точніше, духовним переплетенням їх історичних доль . Власне, ще понад десять років тому, в одній із перших грушевськознавчих книг автор висловив думку, що святе ставлення до Шевченка залишилося у Грушевського на все життя і тема «Грушевський і Шевченко» заслуговує на окрему монографію. Проте нова книга В. Мельниченка, що містить 100 науково-публіцистичних історій і розповідей, вражає незвичайністю ракурсу розкриття проблеми — через шевченкознавчі тексти Грушевського. Навіть назви розділів і всіх історичних нарисів, есе та замальовок автор склав із його слів. В. Мельниченко прагне нагадати сучасним українцям, яким «справді дорога визволена Україна і її відновлена державність» і які справді готові «тямити тверді лекції історії», шевченкознавчі роздуми і висновки вченого, привернути їхню увагу до конгеніальних перетинів духу двох велетів українського народу. Як і завж ди, В. Мельниченко оприлюднює свою позицію, але дає читачам можливість вільно вибирати й формулювати власну точку зору.

Словами Михайла Грушевського поставлено чіткий наголос на тому, що Шевченко є «святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя…». Справді, це сьогодні найважливіше, найпотрібніше! Кожен свідомий, патріотичний українець мав би знати хоча б основні шевченкознавчі думки та висновки Грушевського. Проте навіть зацікавленому й досвідченому читачеві нелегко буде відразу навіть знайти його відповідні тексти, і книга В. Мельниченка в цьому допоможе.

Кожна з історій, викладених у книзі, має самостійне значення, але водночас усі їх тематично згруповано по розділах. У першому — «Тарасе мій добрий, мій батьку єдиний!» — ідеться про вирішальний вплив творчості Тараса Шевченка на формування світоглядної, політичної, державницької позиції Михайла Грушевського, найперше в контексті сприйняття й усвідомлення зловісної ролі Москви в історії України.

Сергій ГАЛЬЧЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 14)

 
Майбутній скульптор літав до коханої на «кукурузнику»
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

У Літературно-меморіальному музеї Максима Рильського нещодавно згадували скульптора Петра Остапенка (7.07.1922–4.08.2010), автора пам’ятників Максиму Тадейовичу в Голосіївському парку та на Байковому кладовищі. Захід відбувся в рамках проекту «Родинний альбом української історії» і був приурочений до 95-річчя з дня народження Петра Остапенка.

— Упродовж свого творчого життя, — сказала, відкриваючи зустріч, Тетяна Морітко, старший науковий співробітник музею, — Петро Пилипович створив понад двадцять пам’ятників. А ще він допомагав Богдану Максимовичу Рильському, першому директору нашого закладу, у формуванні музейної експозиції...

Так розпорядилася доля, що замолоду П. Остапенко став членом великої родини Рильських. На початку Другої світової війни Петро, нещодавній випускник Васильківського авіатехнічного училища, закохався в симпатичну медсестру військового шпиталю Любу, а в 1944-му молодята побралися. Отак племінниця Максима Тадейовича — Любов Іванівна Рильська — стала дружиною майбутнього скульптора.

— Мій дід, — розповідає Петро Мікула, онук художника-монументаліста, — хоча й спеціалізувався на авіаційних двигунах, та міг при нагоді й літак

пілотувати. Відома історія, коли він прилетів за бабусею на фронтовому Пе-2... Після закінчення війни увінчаний бойовими нагородами Петро Остапенко планував повернутися до мирного життя.

— 1947-го батько навіть пройшов співбесіду в Інституті гірської механіки, — пригадує Тамара Мікула, донька Петра Пилиповича. — Але завдяки київській художниці Євгенії Дмитрієвій, яка випадково побачила таткові етюди на стінах квартири Максима Тадейовича, — його життя радикальним чином змінилося. За рекомендацією Євгенії Миколаївни батько влаштувався помічником у відомих українських скульпторів-монументалістів Юхима Білостоцького та Еліуса Фрідмана. А вже в 50-х він почав працювати самостійно...

Серед робіт митця, окрім інших, пам’ятники балерині Лідії Герасимчук у Києві і Тарасу Шевченку в Звенигородці Черкаської області, погруддя Петру Чайковському в столичній консерваторії, Карлу Брюллову в канівському музеї Т. Шевченка, Дмитру Менделєєву на станції «Університет» київської підземки, меморіальні дошки Адаму Міцкевичу в Гурзуфі, Олександру Мурашку і Зої Гайдай у Києві… Та найвідоміша — пам’ятник Максиму Рильському біля центрального входу в Голосіївський парк, що носить ім’я видатного поета-неокласика. Про історію його створення розповідає Павло Жук, заступник Голосіївської райдержадміністрації в 1998– 2013 роках:

— Ідею пам’ятника в 2000-му запропонував Дмитро Гуленко, тодішній голова Голосіївської РДА. Пригадую, як мер Києва Олександр Омельченко запланував об’їзд столичних парків. Але відвідин Голосієва чомусь не передбачалося. Для того, щоб скоригувати маршрут мера, мені довелося завезти декому пляшку коньяку (сміх у залі). В результаті Олександр Олександрович не лише відвідав наш парк, а й пристав на пропозицію звести в ньому пам’ятний знак Максиму Рильському. Згодом було ухвалено й відповідне рішення. Я ж домігся, аби окремим рядком було прописано фінансування проекту… Кого я тільки не приводив до майстерні Петра Остапенка і Тетяну Строкань, що змінила Дмитра Гуленка на посаді глави Голосіївської РДА, і Олександра Биструшкіна, тодішнього очільника головного управління культури Київської міськдержадміністрації, і багатьох інших.

Віктор ЦІОН

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 15)

 
ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА №28 20.07.17
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

 

 
Література — Переклад — Культура
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Розмова із Сергієм Ткаченком про сучасне перекладознавство

— Сергію, ти прийшов у літературу з великим життєвим багажем. Позаду була служба на флоті, викладання у Київському інституті іноземних мов, захист дисертації, робота в Секретаріаті ООН… На сьогодні ти — автор поетичних книжок, монографій з проблем перекладу, літературознавства, а що головне у твоїй творчості, без чого не мислиш свого життя?

— Найперспективнішим у галузі дослідження художньої літератури і словесного перекладу я вважаю культурологічний підхід, адже справжній письменник творить в широкому контексті всієї культури, а не в вузьких рамках чистої словесності. Такий підхід поволі пробиває дорогу в життя, і в цьому сенсі знаменною подією був вечір, присвячений творчості Миколи Бажана, що відбувся кілька років тому в Києві і на якому поезія цього майстра слова розглядалася в контексті його захоплень музикою. Схожі зрухи спостерігаються і в царині теорії перекладу: так, скажімо, наші кочурознавці нещодавно вперше звернули увагу на малярські інтереси Григорія Кочура — нашого видатного критика і практика перекладу.

Минулого року я прочитав у Бібліотеці ім. Вернадського лекцію на тему «Художній переклад як глобальне явище культури». Наш перекладацький патріарх, професор Ілько Корунець, так заявив мені після цієї лекції: «Усе це Вам потрібно негайно подавати в друк».

— Ти перекладаєш з германських і романських мов, підготував до друку антологію світової поезії і належиш до визнаних авторитетів у цій галузі. А як оцінюєш нинішній рівень перекладацтва в Україні? Кого з перекладачів цінуєш і вважаєш взірцем професіоналізму?

— Поки наші видавництва прицілюються до моєї антолоґії, я включив до неї переклади з поезії також і слов’янських народів. Раніше моє ставлення до літератури слов’ян було певною мірою упередженим, оскільки в радянські часи вона була представлена у нас тими авторами і творами, які прославляли Росію та СРСР. Тепер же, глянувши на слов’янські літератури свіжим поглядом, я раптом помітив, скільки там прекрасних митецьких речей! Скількох чудових поетів я відкрив у першу чергу для самого себе! Назову лишень кількох із них — болґарина Димчо Дебелянова, білоруса Петруся Макаля, чеха Їржі Тауфера, словачку Машу Галямову, словенця Лойзе Ґрозде, хорвата Антуна Матоша.

Щодо нинішнього рівня перекладання в Україні, то, на жаль, ми зараз не маємо ні новітнього Лукаша, ні новітнього Кочура. На цьому тлі, м’яко кажучи, дивним з боку декого зі спілчанських перекладацьких верховодів виглядає нескромне самозвеличування та хизування кількістю вибитих премій і понавигадуваних титулів!

— Кого читаєш і хотів би відзначити з сучасних українських письменників?

— Сучасних українських письменників я читаю мало — з тієї простої причини, що вони пишуть нецікаво. З тих небагатьох, яких я все-таки читаю (і навіть перечитую!), хотів би назвати Володимира Діброву, який колись давно навчався зі мною разом на одному курсі відділу перекладачів факультету романо-германської філології Київського університету, а нині викладає у Гарварді. Володя пише прозу і драматурґію, і визначальною рисою його стилю я назвав би театральність, цебто орієнтованість не просто на слово, яке звучить, а на слово, яке є продовженням артикуляції, міміки, жесту. До всіх книг цього письменника, а їх у нього чимало, можна приставити одне означення — «Театр Володимира Діброви». Якби ми були культурною нацією і у нас були державні чи приватні діячі, які переймалися б не лише своїми шкурними справами, то давно б уже, скажімо, в Києві була б створена театральна платформа, на якій ставились би п’єси цього непересічного митця...

Спілкувався

Петро СОРОКА

(ПРОДОВЖЕННЯ діалогу читайте в номері "ЛУ" на с. 12)

 
В ім’я Отця і Сина…
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

97-й театральний сезон славнозвісний театр імені Франка вирішив закрити… поповненням репертуару. «Всі мої сини» Артура Міллера — це шоста — і остання — прем’єра у цьому сезоні й перше прочитання відомої п’єси на українській сцені.

«Усі мої сини» — перший бродвейський тріумф Артура Міллера, п’єса, завдяки якій почалося його входження у канон великої американської літератури. У цьому спектаклі з надзвичайною експресією зійшлися класична трагедія і декаданс американського Великого Стилю, міфологічна символіка і психоаналіз. Саме у «…Синах» виявився типовий міллерівський почерк, завдяки якому його проголосили «американським Ібсеном».

У епоху тотального маккартизму Міллера — не в останню чергу через його єврейське походження — часто підозрювали у марксистських симпатіях. Він залишив нам унікальний досвід переживання власного єврейства — від спроби осмислення історичної традиції свого народу аж до спазматичної маніфестації — «єврей — це вигадка антисемітів». Такий феномен самозаперечення був докладно проаналізований блискучою дослідницею Синтією Озік.

Єврейський корелят допоміг йому віднайти універсальну драматургічну дистанцію. Відомо, що традиціоналіст і клерикал Еліот підписував свої листи словом «Метойкос», що грецькою позначає осілого чужинця. Цим він ніби відмежовувався від релятивістського, постпозитивістського світу. Так само Міллер, навіть заперечуючи семітську домінанту пише свої п’єси з позиції осілого чужинця. Такий погляд — як це показала історія —відзначається особливою безпощадністю.

«Сини» основуються на документальному факті: у 1941–1943 рр. американська авіабудівна компанія Curtiss-Wright вступила в комерційну змову з армійськими інспекторами, які за хабар погодилися затвердити поставки несправних авіадвигунів для фронту. Історія проникла у публічний простір і досягла Сенату. Внаслідок цього вибухнув гучний, розтиражований пресою скандал і судовий процес.

Історія, про яку Міллер дізнався зі щоденних газет, стала драматичним інцидентом для п’єси. Дія «…Синів» розгортається в середині серпня 1946 року на Середньому Заході США — на задньому дворі класичної фолкнерівської садиби.


«Усі мої сини» — новаторська робота. Ця п’єса не тяжіє до біологічного детермінізму чи родинної мелодрами. Якщо драматургічні підходи сучасників Міллера нагадували камеру Обскура, що скрупульозно проектувала внутрішній світ героя на театральну текстуру, то геній Міллера, навпаки, наче телескоп, націлений на темну порожнечу внутрішнього людського нутра. Передусім нашого з вами «я».

Міллер став «американським Ібсеном» не випадково. Справді, на головні інвективи «…Синів» вплинув Генрік Ібсен, зокрема його п’єса «The Wild Duck», з якої Міллер запозичив ідею антагонізму двох партнерів по бізнесу, один із яких змушений прийняти моральнута юридичну відповідальність за іншого.

У «All My Sons» вперше яскраво виявився класичний міллерівський почерк — жодного візіонерства чи мегаломанства, натомість блаженний радикалізм мінімалізму.

Міллерівські текстури мали величезний вплив на нашого сучасника, відомого американського драматурга Летса Трейсі. П’єса «Серпень: Графство Осейдж» («August: Osage County»), за яку Трейсі у 2008 році отримав Пулітцерівську премію, наповнена Міллером, живиться ним. Це ще раз доводить, що міллерівські наративи залишилися життєздатними навіть через понад 60 років з моменту їхнього написання.

Знакова прем’єра в кінці театрального сезону стала великою несподіванкою та чудовим авансом для театральних шанувальників. Над п’єсою працювала ціла команда професіоналів театру Франка. Блискучим прочитанням твору ми завдячуємо режисеру-постановнику Станіславові Мойсеєву, сценічним рішенням — художнику-сценографу Володимирові Карашевському. Чудовий переклад здійснила поетеса Теодозія Зарівна...


Микола ІВАНОВ

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 11)

 
Порятунок від катастрофи «імперії зла»
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

У Московії заговорили про можливість відновити «імперію зла і брехні» вже до кінця цього року. Як відомо, набагато раніше, ще 25 квітня 2005 р., у посланні Федеральним зборам Російської Федерації московський самодержець Путін назвав природний розпад СССР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Проте мимоволі уточнив, що йдеться насамперед про катастрофу для москалів і їхніх яничарів. Адже інші народи не мають чого плакати за покійною імперією, яка нав’язала їм московськобільшовицьку владу, загнала селян у колгоспи, організувала великий голодомор українців і казахів, масово переселяла різні неросійські народи за Урал, у холодні простори Сибіру, знищувала національну інтелігенцію, забороняла національні Церкви, позвірячому вбивала арештованих у перші дні совєтсько-німецької війни, жорстоко розправлялася з політв’язнями в таборах ГУЛАГу. За сімдесятлітній період існування СССР, коли зі сцени оспівували «дружбу народів», приблизно 100 різних народів на теренах теперішньої Російської Федерації перестало існувати.

Щоб оправдати нинішні імперіалістичні домагання, політики й різні квазіполітологи у Російській Федерації шукають офірного цапа, винного в «розвалі» червоної імперії. Таким вважають одні Єльцина, інші — Горбачова, а ще картають учасників Біловезької зустрічі у грудні 1991 року. В Інтернеті помістили серію матеріалів про «незаконність розвалу» СССР. Дехто з дослідників у «белокаменной» намагається обґрунтувати причини розпаду московсько-більшовицької імперії.

Яких лише причин не називають! Та нема сумніву в тому, що СССР як «імперія зла і брехні» закінчив свій кривавий вік цілком природно. Щоб з’ясувати його загин, треба позбутися упередженості й поверховості підходів, розглядати його занепад у контексті світового процесу національного визволення. На початку ХХ століття ідеолог українського національного визволення Микола Міхновський у програмовій праці «Самостійна Україна» назвав започатковану боротьбу поневолених народів за свою свободу «п’ятим актом великої історичної трагедії» (Міхновський М. Самостійна Україна // Вивід прав України. — Львів: Слово, 1991. — С.78).

Незабаром з політичної мапи світу зникли дві імперії (Османська й Австро-Угорська). Лише Російська імперія відродилася в підтинькованій формі під назвою «Совєтський Союз». Причина банальна: московські більшовики зуміли одурити поневолені народи, протиставивши царській «тюрмі народів» під зверхністю Романових (Кобил) «союз совєтських республік». Як виявилося згодом, цей «союз» був пасткою і задуманий як «кладовище народів» під зверхністю компартійної (більшовицької) номенклатури, що лукаво проголошувала цитати Маркса й Енгельса, підфарбовані упереджено Леніним і Сталіним, а відтак кістлявим Сусловим.

Проте більшовицькі намагання підштовхувати історію в напрямі, вигідному московсько-більшовицькому імперіалізму, завело в глухий кут. Якщо в ХХ ст. світова колоніальна система зазнала краху, то колоніальна імперія під назвою «СССР» не могла бути винятком. Зрештою, західні совєтологи (кремленологи) ще задовго до доконаного факту передбачили розпад «імперії зла». Його прискорили самі кремлівські верховоди в роки Другої світової війни, захопивши бунтівну українську Галичину й потоптавши незалежність трьох держав Балтії (Литви, Латвії, Естонії), а також встановивши покірні Москві режими в ряді країн Європи, що належали до іншої цивілізації.

Прагнення народів до волі проявилося відразу після закінчення війни. Не хотіли покоритися Москві південні слов’яни, тому кремлівські ідеологи таврували югославське компартійне керівництво на чолі з Йосипом Броз Тіто як «фашистське». Незадоволення совєтським пануванням проявляло населення Східної Німеччини. Восени 1956 року розпочалася народна національна революція в Угорщині. Пізніше чехи і словаки заявили про намір будувати «соціалізм з людським обличчям», що спровокувало совєтських прихильників ординського соціалізму на окупацію «братньої» країни. Згодом у Польщі обурилися робітники: як наслідок — виник масовий національний рух «Солідарність».

У самому СССР також посилювалося незадоволення. Уже в п’ятдесятих роках повстали в’язні ГУЛАГу. Їхню боротьбу очолювали українські революційні націоналісти з колишньої УПА і литовські «лісові брати». Саме цими виступами дослідники національно-визвольних рухів у «імперії зла» датують початок краху СССР...

Олег ГРИНІВ, професор

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 6–7)

 

27 липня 2017 року

№ 29 (5710)

ЧИТАЙТЕ В НОМЕРІ:


Анатолій ЛЕВЧУК

Хресна хода чи хрестовий похід? С.1, 4


Богдан ПЕТРЕНКО

Кого омиє «Зелена хвиля» С.2


Спілкувалися

Анатолій ЛЕВЧУК і

Станіслав СТАСЕНКО

«Міносвіти − з найкорумпованіших...» С.5


Володимир БІЛІНСЬКИЙ

Прозріння через тисячоліття С.6


Володимир МАТВІЄНКО

Політичне загарбництво, або Війна на брехні С.7


Володимир КОСКІН

Коли душа розпускається С.89

 

Анатолій КАРП'ЮК

Лесині шляхи на Волині С.11

 

Наш календар С.16

Де ви читаєте газету «ЛУ»?

(2176 голосів)

3.1%
9.8%
19.9%
36%
8.4%
22.8%
Loading...

Стежте за нами: