«Мистецтво — це плагіат, або революція»
Поль Гоген

ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА №28 20.07.17
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

 

 
Література — Переклад — Культура
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Розмова із Сергієм Ткаченком про сучасне перекладознавство

— Сергію, ти прийшов у літературу з великим життєвим багажем. Позаду була служба на флоті, викладання у Київському інституті іноземних мов, захист дисертації, робота в Секретаріаті ООН… На сьогодні ти — автор поетичних книжок, монографій з проблем перекладу, літературознавства, а що головне у твоїй творчості, без чого не мислиш свого життя?

— Найперспективнішим у галузі дослідження художньої літератури і словесного перекладу я вважаю культурологічний підхід, адже справжній письменник творить в широкому контексті всієї культури, а не в вузьких рамках чистої словесності. Такий підхід поволі пробиває дорогу в життя, і в цьому сенсі знаменною подією був вечір, присвячений творчості Миколи Бажана, що відбувся кілька років тому в Києві і на якому поезія цього майстра слова розглядалася в контексті його захоплень музикою. Схожі зрухи спостерігаються і в царині теорії перекладу: так, скажімо, наші кочурознавці нещодавно вперше звернули увагу на малярські інтереси Григорія Кочура — нашого видатного критика і практика перекладу.

Минулого року я прочитав у Бібліотеці ім. Вернадського лекцію на тему «Художній переклад як глобальне явище культури». Наш перекладацький патріарх, професор Ілько Корунець, так заявив мені після цієї лекції: «Усе це Вам потрібно негайно подавати в друк».

— Ти перекладаєш з германських і романських мов, підготував до друку антологію світової поезії і належиш до визнаних авторитетів у цій галузі. А як оцінюєш нинішній рівень перекладацтва в Україні? Кого з перекладачів цінуєш і вважаєш взірцем професіоналізму?

— Поки наші видавництва прицілюються до моєї антолоґії, я включив до неї переклади з поезії також і слов’янських народів. Раніше моє ставлення до літератури слов’ян було певною мірою упередженим, оскільки в радянські часи вона була представлена у нас тими авторами і творами, які прославляли Росію та СРСР. Тепер же, глянувши на слов’янські літератури свіжим поглядом, я раптом помітив, скільки там прекрасних митецьких речей! Скількох чудових поетів я відкрив у першу чергу для самого себе! Назову лишень кількох із них — болґарина Димчо Дебелянова, білоруса Петруся Макаля, чеха Їржі Тауфера, словачку Машу Галямову, словенця Лойзе Ґрозде, хорвата Антуна Матоша.

Щодо нинішнього рівня перекладання в Україні, то, на жаль, ми зараз не маємо ні новітнього Лукаша, ні новітнього Кочура. На цьому тлі, м’яко кажучи, дивним з боку декого зі спілчанських перекладацьких верховодів виглядає нескромне самозвеличування та хизування кількістю вибитих премій і понавигадуваних титулів!

— Кого читаєш і хотів би відзначити з сучасних українських письменників?

— Сучасних українських письменників я читаю мало — з тієї простої причини, що вони пишуть нецікаво. З тих небагатьох, яких я все-таки читаю (і навіть перечитую!), хотів би назвати Володимира Діброву, який колись давно навчався зі мною разом на одному курсі відділу перекладачів факультету романо-германської філології Київського університету, а нині викладає у Гарварді. Володя пише прозу і драматурґію, і визначальною рисою його стилю я назвав би театральність, цебто орієнтованість не просто на слово, яке звучить, а на слово, яке є продовженням артикуляції, міміки, жесту. До всіх книг цього письменника, а їх у нього чимало, можна приставити одне означення — «Театр Володимира Діброви». Якби ми були культурною нацією і у нас були державні чи приватні діячі, які переймалися б не лише своїми шкурними справами, то давно б уже, скажімо, в Києві була б створена театральна платформа, на якій ставились би п’єси цього непересічного митця...

Спілкувався

Петро СОРОКА

(ПРОДОВЖЕННЯ діалогу читайте в номері "ЛУ" на с. 12)

 
В ім’я Отця і Сина…
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

97-й театральний сезон славнозвісний театр імені Франка вирішив закрити… поповненням репертуару. «Всі мої сини» Артура Міллера — це шоста — і остання — прем’єра у цьому сезоні й перше прочитання відомої п’єси на українській сцені.

«Усі мої сини» — перший бродвейський тріумф Артура Міллера, п’єса, завдяки якій почалося його входження у канон великої американської літератури. У цьому спектаклі з надзвичайною експресією зійшлися класична трагедія і декаданс американського Великого Стилю, міфологічна символіка і психоаналіз. Саме у «…Синах» виявився типовий міллерівський почерк, завдяки якому його проголосили «американським Ібсеном».

У епоху тотального маккартизму Міллера — не в останню чергу через його єврейське походження — часто підозрювали у марксистських симпатіях. Він залишив нам унікальний досвід переживання власного єврейства — від спроби осмислення історичної традиції свого народу аж до спазматичної маніфестації — «єврей — це вигадка антисемітів». Такий феномен самозаперечення був докладно проаналізований блискучою дослідницею Синтією Озік.

Єврейський корелят допоміг йому віднайти універсальну драматургічну дистанцію. Відомо, що традиціоналіст і клерикал Еліот підписував свої листи словом «Метойкос», що грецькою позначає осілого чужинця. Цим він ніби відмежовувався від релятивістського, постпозитивістського світу. Так само Міллер, навіть заперечуючи семітську домінанту пише свої п’єси з позиції осілого чужинця. Такий погляд — як це показала історія —відзначається особливою безпощадністю.

«Сини» основуються на документальному факті: у 1941–1943 рр. американська авіабудівна компанія Curtiss-Wright вступила в комерційну змову з армійськими інспекторами, які за хабар погодилися затвердити поставки несправних авіадвигунів для фронту. Історія проникла у публічний простір і досягла Сенату. Внаслідок цього вибухнув гучний, розтиражований пресою скандал і судовий процес.

Історія, про яку Міллер дізнався зі щоденних газет, стала драматичним інцидентом для п’єси. Дія «…Синів» розгортається в середині серпня 1946 року на Середньому Заході США — на задньому дворі класичної фолкнерівської садиби.


«Усі мої сини» — новаторська робота. Ця п’єса не тяжіє до біологічного детермінізму чи родинної мелодрами. Якщо драматургічні підходи сучасників Міллера нагадували камеру Обскура, що скрупульозно проектувала внутрішній світ героя на театральну текстуру, то геній Міллера, навпаки, наче телескоп, націлений на темну порожнечу внутрішнього людського нутра. Передусім нашого з вами «я».

Міллер став «американським Ібсеном» не випадково. Справді, на головні інвективи «…Синів» вплинув Генрік Ібсен, зокрема його п’єса «The Wild Duck», з якої Міллер запозичив ідею антагонізму двох партнерів по бізнесу, один із яких змушений прийняти моральнута юридичну відповідальність за іншого.

У «All My Sons» вперше яскраво виявився класичний міллерівський почерк — жодного візіонерства чи мегаломанства, натомість блаженний радикалізм мінімалізму.

Міллерівські текстури мали величезний вплив на нашого сучасника, відомого американського драматурга Летса Трейсі. П’єса «Серпень: Графство Осейдж» («August: Osage County»), за яку Трейсі у 2008 році отримав Пулітцерівську премію, наповнена Міллером, живиться ним. Це ще раз доводить, що міллерівські наративи залишилися життєздатними навіть через понад 60 років з моменту їхнього написання.

Знакова прем’єра в кінці театрального сезону стала великою несподіванкою та чудовим авансом для театральних шанувальників. Над п’єсою працювала ціла команда професіоналів театру Франка. Блискучим прочитанням твору ми завдячуємо режисеру-постановнику Станіславові Мойсеєву, сценічним рішенням — художнику-сценографу Володимирові Карашевському. Чудовий переклад здійснила поетеса Теодозія Зарівна...


Микола ІВАНОВ

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 11)

 
Порятунок від катастрофи «імперії зла»
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

У Московії заговорили про можливість відновити «імперію зла і брехні» вже до кінця цього року. Як відомо, набагато раніше, ще 25 квітня 2005 р., у посланні Федеральним зборам Російської Федерації московський самодержець Путін назвав природний розпад СССР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Проте мимоволі уточнив, що йдеться насамперед про катастрофу для москалів і їхніх яничарів. Адже інші народи не мають чого плакати за покійною імперією, яка нав’язала їм московськобільшовицьку владу, загнала селян у колгоспи, організувала великий голодомор українців і казахів, масово переселяла різні неросійські народи за Урал, у холодні простори Сибіру, знищувала національну інтелігенцію, забороняла національні Церкви, позвірячому вбивала арештованих у перші дні совєтсько-німецької війни, жорстоко розправлялася з політв’язнями в таборах ГУЛАГу. За сімдесятлітній період існування СССР, коли зі сцени оспівували «дружбу народів», приблизно 100 різних народів на теренах теперішньої Російської Федерації перестало існувати.

Щоб оправдати нинішні імперіалістичні домагання, політики й різні квазіполітологи у Російській Федерації шукають офірного цапа, винного в «розвалі» червоної імперії. Таким вважають одні Єльцина, інші — Горбачова, а ще картають учасників Біловезької зустрічі у грудні 1991 року. В Інтернеті помістили серію матеріалів про «незаконність розвалу» СССР. Дехто з дослідників у «белокаменной» намагається обґрунтувати причини розпаду московсько-більшовицької імперії.

Яких лише причин не називають! Та нема сумніву в тому, що СССР як «імперія зла і брехні» закінчив свій кривавий вік цілком природно. Щоб з’ясувати його загин, треба позбутися упередженості й поверховості підходів, розглядати його занепад у контексті світового процесу національного визволення. На початку ХХ століття ідеолог українського національного визволення Микола Міхновський у програмовій праці «Самостійна Україна» назвав започатковану боротьбу поневолених народів за свою свободу «п’ятим актом великої історичної трагедії» (Міхновський М. Самостійна Україна // Вивід прав України. — Львів: Слово, 1991. — С.78).

Незабаром з політичної мапи світу зникли дві імперії (Османська й Австро-Угорська). Лише Російська імперія відродилася в підтинькованій формі під назвою «Совєтський Союз». Причина банальна: московські більшовики зуміли одурити поневолені народи, протиставивши царській «тюрмі народів» під зверхністю Романових (Кобил) «союз совєтських республік». Як виявилося згодом, цей «союз» був пасткою і задуманий як «кладовище народів» під зверхністю компартійної (більшовицької) номенклатури, що лукаво проголошувала цитати Маркса й Енгельса, підфарбовані упереджено Леніним і Сталіним, а відтак кістлявим Сусловим.

Проте більшовицькі намагання підштовхувати історію в напрямі, вигідному московсько-більшовицькому імперіалізму, завело в глухий кут. Якщо в ХХ ст. світова колоніальна система зазнала краху, то колоніальна імперія під назвою «СССР» не могла бути винятком. Зрештою, західні совєтологи (кремленологи) ще задовго до доконаного факту передбачили розпад «імперії зла». Його прискорили самі кремлівські верховоди в роки Другої світової війни, захопивши бунтівну українську Галичину й потоптавши незалежність трьох держав Балтії (Литви, Латвії, Естонії), а також встановивши покірні Москві режими в ряді країн Європи, що належали до іншої цивілізації.

Прагнення народів до волі проявилося відразу після закінчення війни. Не хотіли покоритися Москві південні слов’яни, тому кремлівські ідеологи таврували югославське компартійне керівництво на чолі з Йосипом Броз Тіто як «фашистське». Незадоволення совєтським пануванням проявляло населення Східної Німеччини. Восени 1956 року розпочалася народна національна революція в Угорщині. Пізніше чехи і словаки заявили про намір будувати «соціалізм з людським обличчям», що спровокувало совєтських прихильників ординського соціалізму на окупацію «братньої» країни. Згодом у Польщі обурилися робітники: як наслідок — виник масовий національний рух «Солідарність».

У самому СССР також посилювалося незадоволення. Уже в п’ятдесятих роках повстали в’язні ГУЛАГу. Їхню боротьбу очолювали українські революційні націоналісти з колишньої УПА і литовські «лісові брати». Саме цими виступами дослідники національно-визвольних рухів у «імперії зла» датують початок краху СССР...

Олег ГРИНІВ, професор

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 6–7)

 
Свята матір і дитячі дрижаки
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Україна вкотре дивує світ: в країні, яка нібито має репутацію «аграрної», немає вільного ринку землі. Розмови про зняття мораторію на її купівлю-продаж йдуть уже 16 років, причому здебільшого не в економічній чи політичній площині, а у міфологічній, як це й висвітлювалося у статті «Так чи Ні продажу землі» в попередньому числі «ЛУ».

Міфи Степової Еллади

«Земля — це святе, не можна нею торгувати». Ну, а іконами можна? А свічками в церкві? Люди ж бо — не святі, а грішні, й економічні стосунки між ними будуються на базі грошового обігу. Так що релігійний фундаменталізм у цьому питанні ні до чого. Батьківська хата — теж «святе», сакральне поняття. То що, слід скасувати ринок нерухомості? Бо й хату теж, буває, продають.

«Земля — це наша матір! Матір не можна продавати». А віддавати матір в оренду можна? Зараз весь агробізнес існує на оренді. «Матір» здають у тимчасове використання за безцінь — це ж сутенерство виходить? Юристи знайшли таку хитромудру форму оренди, як емфітезис: беруть ділянку в оренду на 200 років і платять гроші за усі ці роки наперед.

«Скасування мораторію на продаж землі — загроза національній безпеці!» Це взагалі мантра, яка нічим не підкріплюється. Переважна більшість розвинутих (і не дуже) країн світу живуть без такого мораторію — навпаки, із ринком землі. Його немає хіба що в Таджикистані, на Кубі, у Венесуелі.

«Треба не землю продавати, а розвивати переробну галузь!» Як ви перероблятимете сировину, коли вона чужа? Що перероблятиме ця галузь, коли уся сировина продається латифундистом, який контролює (орендує) сотні тисяч га? Мусите купувати у нього по тій ціні, яку назве власник. Отже, той безземельник, хто захоче зайнятися переробкою буряка, економічно не має жодних переваг перед тим, хто прагне в Україні переробляти банани чи ананаси.

«Заводи приватизували — маємо горе»! Дискусійне питання. Соціалістична держава утримувала всю індустрію. За функціонування гігантів виробництва нікому не потрібної продукції платило все суспільство... Логічніше порівняти ринки землі і нерухомості. Хто скаже, що масова приватизація житла пройшла невдало? Бонітет (якість) земель може бути різний, але аж так поганої землі не буває. Супісь, глей теж у вмілих господарів дають непогані врожаї. Квартири, звісно, теж бувають різні. Але, без зайвих дискусій ввівши ринок житла, ми отримали і клас відповідальних власників, і сплеск додаткової економічної активності населення, і розвиток супутніх ринків — будівельного, ріелтерського, ремонтних послуг, квартирної оренди, меблів. Та навіть малого бізнесу — бо багато хто, закладаючи у банку квартиру, відкривав у кредит автомайстерню чи перукарню.

«Землю розпродадуть за копійки!» Той, хто так каже, вважає себе розумнішим за власника. А квартири чому не розпродають за копійки? Насправді ж земля набагато дорожча там, де діє ринок і існують передові агротехнології. Серед країн Європи найдорожча вона в Нідерландах і на Мальті.

«Земля — це наше українське! А її скуплять китайці або американці». В Земельному кодексі прописана купівля землі тільки громадянами України. Все одно дехто боїться, що іноземці придумають «хитрі схеми». Ну, а в Росії земля продається. Чому ж китайці її досі не купують? В Молдові земля продається теж. Чому її не скупили румуни? Чому поляки досі не придбали всі квартири у Львові, адже там є вільна купівля-продаж нерухомості?

Бо і квартира, і гектар землі — це актив лише в руках того, хто діє, хто дбає. Аби будь-яка нерухомість чи гектар давали прибуток, а не обтяжували власника, треба докладати зусиль. Земля потребує чималих вкладень. За неї, як за будь-яку власність, треба щорічно платити податки, її треба обробляти, вносити гній, сіяти й боронувати, охороняти врожай. Порожня земля приноситиме тільки збитки. І навіть якщо гектар землі десь поруч з Холодним Яром десять разів перепродадуть, він однаково залишиться в Україні і працюватиме на українську економіку...

Ігор ПЕТРЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 2, 4)

 
Віз децентралізації
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Об’їхавши понад десяток сіл на Житомирщині (Коростенщина), ми зрозуміли, що ця проблема не проста й зачаїла в собі чимало небезпек і печалі.

Жителі цих сіл розуміють, що децентралізація — а на практиці це укрупнення сільських адміністративних центрів — потрібна як така, але… Звичайно, ніхто з них не хотів би опинитися в найбільш віддаленому кутку від сільради — у селі без школи, медпункту тощо. І щоб село не гинуло, і не їздити за банальною довідкою за сорок-п’ятдесят кілометрів. Усе це логічно, адже люди — істоти суспільні, і кожен хоче хоч якоїсь привабливої навколо природи та інфраструктури — культури, зв’язку, бодай якихось зручностей тощо.

Швидко здолавши 200 км від столиці й звернувши з Варшавської траси, натрапляємо на перше село — Сушки. Тут є школа (до речі, ще за царя тут існувала церковно-приходська школа, в якій навчалося шість учнів). Нині їх у школі трохи більше — близько 50 школярів. Подвір’я її, — мабуть, оскільки літо й канікули, — трохи заросло бур’яном, є тут і медична амбулаторія.

У сільраді не вдалося застати голову, але нас зустрічає привітна жінка — бухгалтер Ірина Михайлівна Осипчук, яку я й попросив прояснити ситуацію з об’єднанням громад:

— Ми поки що в роздумах — з села Ушомир нам були пропозиції поєднуватися, але то занадто далеко. Там громада утворилася з центром у приміському селі Ушомирі неподалік Коростеня. А ось нам зручніше об’єднатися з селом Білкою, що за чотири кілометри, та з іншими близькими селами. Питання в тому, яке село стане центром громади. В селі у нас проживає близько 450 осіб. Питання залишається складним: з одного боку, якщо об’єднуватися, то бажано, щоб у нової громади були гроші на розвиток, і щоб центр був близько. До Ушомира далекувато, десь 30 км, тож наші депутати та голова сільради запропонували об’єднатися з Білкою та іншими більш близькими селами.

Але тут теж є проблема: чи буде центр із сільрадою в Білці, чи в Сушках. Наші депутати запропонували Білці приєднатися до нас… Клуб у нас є, щоправда, старенький, не сучасний, який знаходиться в селі Кам’яна Гора (там проживає десь 20 чоловік), воно є частиною села Сушки. Клуб працює, але найбільші свята, як от Івана Купала, День села, ми проводимо тут, у Сушках, біля сільради…

До речі, доволі безлюдними виявилися цього дня Сушки: за півгодини, поки ми обходили подвір’я школи та розмовляли в сільраді, центральною вулицею пройшла лиш одна людина — може, всі інші на полі чи ще десь?

 

Оглянувши центр села, за якихось 10 хвилин дістаємося до сусідньої Білки — зупиняємося в центрі села на ошатному, просторому майдані — не в кожному райцентрі зустрінеш такий. А носить він — за рішенням сільської громади — ім’я найвідомішого вихідця з Білки — Героя України Володимира Матвієнка — і не випадково....

Річка села Білки

Станіслав БОНДАРЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 1, 5)

 
Ціна відданості імперсько-путінській Росії
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Серед лауреатів Шевченківської премії виявився ниций сепаратист

Етапи падіння

Нещодавно на одній із прес-конференцій в окупованому росіянами Сімферополі колишній ректор та організатор Кримського інженерно-педагогічного університету професор Февзі Якубов, якого багато хто з кримчан вважає одним із моральних авторитетів кримськотатарського народу, заявив наступне: «Несмотря на депортацию крымские татары не были далеки от России. Всегда надо помнить о том, что мы не были в отрыве от России. Мы всегда были россиянами. Нет крымского татарина, который бы не владел в совершенстве, без акцента русским языком. Многие крымские татары могут соревноваться с русскими, другими славянами в знании русского языка, русского мира, русской культуры. Крымские татары всегда были преданы россиянам». Аби уникнути претензій до відповідності перекладу оригіналу, цитуємо фрагмент того виступу в авторській інтерпретації. Перш ніж обговорити з громадськістю це принизливе для відомої людини колінкування перед окупантами, хотілося б запитати Вас, шановний колего: хто дав Вам право клястися у відданості окупанту від імені усього кримськотатарського народу? Сподіваємося, що висловлену Вами особисту точку зору не поділяють десятки замордованих окупантами або зниклих безвісти синів кримськотатарського народу та чисельні сім’ї кримських татар, до яких вдень і вночі сьогодні вриваються озвірілі путінські опричники, або десятки тисяч переселенців, які через російську окупацію покинули Крим.


Під Вашими вірнопідданими висловами не підпишуться і ті члени Меджлісу, яким окупаційна влада заборонила в’їзд на історичну Батьківщину, або ті, кого окупанти кинули за ґрати.

Якщо Ваше зізнання у глибокій відданості та палкій любові до окупантів є щирим, то можна лише поспівчувати Вашому захворюванню та моральній деградації. В реальному житті такі метаморфози-мутації трапляються з людьми. Але перш ніж зважитись на таку привселюдну ницість, Вам, на мій погляд, варто було б подумати над тим, що Ви у публічному житті репрезентуєте не просто Февзі Якубова. Вас як державного діяча і освітянського чиновника української держави вшанували найвищою нагородою — званням Героя України. Нею упродовж трьох років російсько-української війни нагороджено кілька десятків полеглих в борні з розбійним агресором найкращих синів України. Є серед них чимало й тих, хто залишився живим або був скалічений. Тож задумайтеся, пане професоре, над тим, чи співмірний Ваш внесок у розбудову України зі справжнім геройством. Свій величезний гріх Вам, пане Февзі, потрібно спокутувати не лише перед Богом, а й перед українським і кримськотатарським народами...

(ЗАЦІКАВИЛИСЯ? Продовження читайте в номері "ЛУ" на с. 7, 15)

Петро ЛАН

 
ТАК чи НІ продажу землі?
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Майже рік «Батьківщина» та її лідер Юлія Тимошенко ведуть шалену кампанію проти скасування мораторію на продаж сільськогосподарських угідь. Це дуже дивно, якщо згадати, що демократичний ринок землі існує у всіх країнах світу, за винятком хіба що авторитарних режимів Північної Кореї, Куби, Китаю і Конго.

(ПРОДОВЖЕННЯ статті читайте в номері "ЛУ" на с. 1, 4)

Макс ЛЬОВІН

 
ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА №27 13.0717
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

 
Передплата ЛітУкраїни

Детальніше...
 
Що таке "Центр літературної творчості"
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Минуло 20 років, як у Київському національому університеті імені Тараса Шевченка відрита спеціальість «літературна творість». Ініціювали відкриття тодішній голова НСПУ Юрій Мушкетик та декан філологічного факультету Шевченкового університету Михайло Наєнко. За час функціонування спеціальності університет підготував близько двохсот фахівців, які в дипломі про вищу освіту мають «письменницький» запис. З них понад двадцять стали членами НСПУ, кандидатами і докторами філологічних наук, що цілком збігається з відомою «кривою Гаусса»: за цією «кривою» коефіцієнт корисної дії в будь-якій справі дорівнює десяти з невеликим гаком відсотків. Випусковою кафедрою, яка опікується підготовкою майбутніх письменників, є кафедра української історії та теорії літератури і літературної творчості; а нещодавно в університетському  Інституті філології відкрито «Центр літературної творчості». Що він являє собою, ми поцікавилися в його директора — професора, Шевченківського лауреата Михайла НАЄНКА.

— Пане Михайле, почав би з того, що кілька років тому йшлося про створення в університеті Літературного інституту…

— Так, ішлося… Зроблено було й перші кроки (про них Ваша газета повідомляла в статті «Vivat, Літературний інститут!» 26 вересня

2012 року), але різні труднощі організаційного та фінансового характеру призупинили цей процес. Обмежилися тоді тим, що в назві кафедри теорії літератури з’явилося її продовження: «…і літературної творчості». Нині ж вирішили (за підказкою ректора університету академіка Леоніда Губерського) обмежитися створенням «Центру літературної творчості».

— Мабуть, серед певної частини гуманітаріїв побутує думка, ніби «вивчити на письменника» не зможе ніякий університет. Письменницький дар дається людині від Бога тощо?

— Це так, і водночас не так… Талант живописця, композитора чи актора теж є Божим даром, але їх таки готують; у Києві, скажімо, цим займаються Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Музакадемія, Університет театру, кіно і телебачення… А фах письменника здобувають студенти майже в усіх розвинутих країнах. У США, наприклад, існує чотири заклади з такою спеціалізацією. Найвідоміші серед них університет в Айові та Нью-йоркський міський. Цим же займаються британські, скандинавські, німецькі чи австрійські університети. По-різному лиш називаються університетські підрозділи, де навчаються майбутні письменники. У Британії, наприклад, готують письменників в інститутах креативних мистецтв, у Німеччині Германський літературний інститут існує з 1956 року, у Віденському університеті десять років тому створено Інститут художньо-прикладних мистецтв, окремий підрозділ якого займається виключно письменницькою і журналістською спеціальностями… Можливо, підготовка письменницьких кадрів і не має прямого зв’язку з найвищими літературними відзнаками в світі, але вони (зокрема й Нобелівська) «гуляють» в основному на американському континенті та в країнах Західної Європи. Зрідка, щоправда,

«залітають» у Японію чи Туреччину, а в Україну долетять, мабуть, ще не скоро…

— Отже, університетський «Центр літературної творчості» зможе цьому якось зарадити?

— Брати якісь зобов’язання в такій делікатній справі ніхто ніколи не візьметься. Було вже кілька спроб реалізувати її, але, скажімо, висунення на здобуття Нобелівської премії якогось українського письменника лише в одному випадку проведено було через усі її лабіринти: аж до одержання від Шведської академії подяки «за участь у номінації». Про це в періодиці можна знайти відповідну інформацію…

Але давайте ближче до «Центру…». Є в нас і найстарші, і старші письменники, які заслуговують на міжнародні відзнаки. І все ж більше надій слід покладати на молодших. Вгляньтеся, будь ласка, в ось ці обличчя випускників спеціальності «літературна творчість»: Олеся Мамчич, Олександр Стусенко, Олеся Мудрак, Олеся Лященко, В’ячеслав Левицький, Анна Малігон, Тетяна Винник, Оксана Андріяшик, Сніжана Жигун (перший доктор філології серед них), Марина Єщенко, Олена Герасим’юк… Це лише обличчя «старших» випускників, а є ж іще «молодші», за якими, можливо, таки світле творче майбутнє, й не виключаю, що аж навіть Нобелівське…

— А чи не буде «Центр літературної творчості» дублювати те, чим займається в навчальному процесі літературна кафедра «Інституту філології»?

— Категорично — ні! Кафедральні викладачі як читали, так і читатимуть студентам відповідні нормативні та спеціальні курси. Але ж на це в них ітиме лише шість астрономічних годин. А робочий день письменника — двадцять чотири години на добу. Так-так… Справжній письменник працює цілодобово, навіть уві сні. Інакше-бо звідки взялося у Тараса Шевченка дванадцять (формату А-4!) томів літературної та живописної спадщини? А створені вони за якихось тридцять (та ще й переважно підневільних) років. За сорок років літературної праці Іван Франко написав стільки, що, як казав академік О. Білецький, три академічні Інститути за сорок років радянської влади не могли навіть переписати від руки все те, що вийшло з-під його одного пера. За сучасними підрахунками, це близько ста томів різножанрових творів. Оноре де Бальзак за тридцять років створив більш як півсотні романів! Відомі випадки, коли поет NN прокидався серед ночі, щоб записати обгорілим сірником «почуту» уві сні якусь дуже оригінальну риму. Тарас Шевченко в російськомовній повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» показав, що його персонаж писав героїчну поему про «дивака-матроса» протягом тижня без сну й відпочинку. Ось про це ми будемо говорити зі студентами в їхній виключно позалекційний час. І багато про що інше. Я не буду конкретизувати всі форми роботи з майбутніми письменниками в «Центрі літературної творчості», але скажу, що «Положення» про «Центр…» включає п’ятнадцять позицій...

Спілкувався

Станіслав БОНДАРЕНКО

(ПРОДОВЖЕННЯ діалогу читайте в номері "ЛУ" на с. 5)

 
"В ідеалі має бути 7-10 російських республік — і жодного москвоцентризму!"
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Нещодавно гостем редакції став поет Олександр Самарцев, який візиту на революційний Майдан рішуче порвав з імперським дискурсом і переїхав до Києва.

— Пане Олександре, розкажіть про обставини, які підштовхнули Вас до таког знакового кроку — переїзду в Україну.

— Розпочну я трохи здалеку, а саме з Майдану, який я побачив за місяць до його перемоги. Я заздалегідь внутрішньо розумів, на чиєму я боці, але мені важливо було особисто пережити цю подію. В Києві я зупинився у «фейсбучних» друзів і провів тут чотири дні. За цей час зробив цілу фотосесію. І раптом збагнув, що в моєму житті відбувся екзистенційний перелом. Ніколи нічого подібного я навіть не міг уявити. Такого не могло би відбуватися біля Червоної площі. Майдан стояв дуже довго, людям допомагав весь Київ. У нас в 1991 році переломні події тривали всього два дні. А тут, у Києві, виснажлива боротьба велася місяцями. Все це мене по-справжньому приголомшило. Жити в російських умовах тотального пристосуванства до режиму стало неможливо, і я переїхав в Україну, в Київ. Цей крок мав генетичне підґрунтя — мій батько народився в Одесі.

— Як колеги з середовища російської інтелігенції зустріли Ваше рішення про еміграцію в Україну?

— Відсотків 80 або не зрозуміли цього кроку, або обурились. У більшості цих людей не має відчуття, що Україна — це інша країна. Вони сприймають Україну через призму колоніального міфу. Російська інтелігенція живе за Мандельштамом — «под собою не чуя страны». Українці, натомість, живуть, розуміючи, що вони — це і є держава, незважаючи на всі політичні чвари й ошуканство.

Росіяни зрадили свій 91-й рік. Їх полонив цинізм і зневіра у те, що на політичний курс країни можна якось впливати. З часів Союзу абсолютно нічого не змінилося. Можна хіба що розмінювати валюту і виїздити за кордон. У всьому іншому не існує жодних гарантій прав. У тебе в будь-яку мить можуть забрати рештки ліберальних свобод, які тобі подарували у 1991-му. Як це відбувається тепер, коли у Москві зносять цілі житлові масиви і квартали. Закон може відібрати у тебе все — навіть житло — будь-якої миті. Навіть церква стала державною структурою…

— Як Ви ставитесь до злиття церкви й держави в Росії?

— Я хрестився у 1991 році, коли це ще вважалося сміливим і вольовим вчинком. Тоді був зовсім інший духовний клімат.

— Як український дискурс вплинув на Вашу творчість?

— Скажу відверто: я залишаюсь присяжним своєму минулому. Моє життя — це матеріал для моєї творчості. Неможливо переїхати в іншу країну і все обнулити. Я все ще відчуваю глибокі зв’язки з Москвою. В умовах сучасної української дійсності — я спостерігач, а не діяч. І все ж є глибинні впливи, які поки що важко оприявнити, але вони вже дають про себе знати. Вже саме українське повітря приховано впливає на мою творчість. Я це відчуваю. Що сталося з Буніним в еміграції? З одного боку, у Франції він переосмислив свій автентично російський досвід, з другого — набув певної європейськості. Нобелівським лауреатом він став саме завдяки французькому впливу. Щось подібне відбувається тут — зі мною. Ти можеш бути не інтегрованим у закордонний побут, і все ж так чи інакше через деякий час ти мимоволі стаєш «тутешнім», а не «тамтешнім».

— Ваша письменницька інтуїція вказує Вам на якісь шляхи виходу з українськоросійської кризи?

— На жаль, я не володію такою піфійською інтуїцією… В Росії зараз нуртують загрозливі процеси. Вона може обрушитись — як геополітичне утворення. Доки Росія не обрушиться — вона буде відчувати право на свій безапеляційний диктат. Натомість Україні, щоб перемогти, потрібно максимально відокремитись, порвати старі зв’язки. Варто звузити царину вжитку російської мови і гарантувати права української. Навіть я — хоча досі не опанував мову в достатній мірі — поставлюся до цього з розімінням.

— Як Вас зустріли в Україні, де Ви видаєтесь, читаєте свої вірші?

— Рік тому у видавництві «Каяла» вийшла одна з моїх книг. Мої вірші з’явилися в «Хрещатику» і часописі «Новий Гільгамеш». Я друкуюсь у московському «Новом мире». Однак останнім часом став помічати, що його редактор різко охолов до мене за мою проукраїнську позицію. До речі, це явище — симптоматичне. Величезна кількість інтелігентів з українськими симпатіями підпадає під цензуру, цькування і гоніння. Я особисто знаю багато прикладів...

Спілкувався

Микола ІВАНОВ

(ПРОДОВЖЕННЯ діалогу читайте в номері "ЛУ" на с. 12)

 
Підтримайте нас своєю передплатою!
Автор Admin Олександр ГАРАЧКОВСЬКИЙ   

Шановні читачі! Ви знаєте, що Літукраїна ЧЕСНА – всупереч режимам і політичній кон’юнктурі;

БЕЗКОМПРОМІСНА до влади; розслідує корупцію в царині культури;
ОБ’ЄКТИВНА – всебічно висвітлює український літературний процес;
КРИТИЧНА – дає професійну оцінку новітнім явищам в літературі, музиці, кіно і малярстві;
ПЛАНЕТАРНА – зближує читачів по обидва боки океану, налагоджує зв’язки з українською діаспорою по всьому світу;
ТРАДИЦІЙНА – піклується про зв'язок часів, історичну спадковість вітчизняної культури та письменства;
МОДЕРНА – створює простір як для корифеїв, так і для молодої генерації, смілива до експериментів;
ВІДПОВІДАЛЬНА – пам’ятає про читача, виходить незважаючи на економічні труднощі; 
ЗАВЖДИ НА ПЕРЕДОВІЙ – публікує найсвіжіші репортажі із зони проведення АТО.
ОБ’ЄДНАВЧА – згуртовує читачів і людей Слова під величним маєстатом Шевченкового Генія.
Літературна Україна – це імена, події, критика і час. Літукраїнці ревно плекають велику традицію українського красного письменства.

Підтримайте нас своєю передплатою на друге півріччя!

Вартість передплати:
на 6 місяів 96,00
на 3 місяці 48,00
на 1 місяць 16,00

Наш передплатний індекс 60974

 

27 липня 2017 року

№ 29 (5710)


ЧИТАЙТЕ В НОМЕРІ:


Станіслав БОНДАРЕНКО

Чим наша мова багатша?.. С.1, 7


Михайло НАЄНКО

Увічнено класика літератури й кіно С.3

 

Микола ІВАНОВ

НАТО і старий колоніалізм С.4

 

Богдан ЗАЛІЗНЯК

Колесо Фортуни Ігоря Калинця С.9


Григорій ХАЛИМОНЕНКО

Писемна мова князя Володимира? С.6, 7


Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Ольжич і Теліга — вища ліга С.8–9

 

Володимир КОСКІН

Не забуваймо героїв і зрадників С.11


Максим РИЛЬСЬКИЙ

Подорож із сьогодні у Вчорайше... С.12

 

Віктор ЦІОН

Політ майбутнього скульптора до коханої С.15

 

Сергій ГАЛЬЧЕНКО

Книга во славу двох українських геніїв С.14

 

Наш календар С.16

Де ви читаєте газету «ЛУ»?

(2168 голосів)

3.1%
9.8%
19.9%
36%
8.3%
22.8%
Loading...

Стежте за нами: