«Щасливий той, хто у чорні дні збереже чистоту серця»
Шарль де Костер

КАМ’ЯНУ КНИГУ ВІН ПЕРЕГОРНУВ ДО КІНЦЯ…
Автор Леонід ТАЛАЛАЙ   

Коли б у ньому не прокинувся українець, не заговорила національна гордість, він мав би шанс уціліти

Його, Григорія Баглюка, талановитого російськомовного шахтарського поета і не менш талановитого прозаїка, знали не лише на Донеччині. Він був одним із керівників літературно-творчої організації «Забой» (Спілка пролетарських письменників і поетів Донбасу), що входила тоді до складу Всеросійської асоціації пролетарських письменників. Згодом Баглюк позитивно оцінив вихід «Забою» із цієї асоціації. За плечима у нього не було ні­якої контрреволюції. Сам із робітничого середовища, працював підривником на шахті «Корунд», був палким партійним пропагандистом. Ще 1925 року писав: «...Здорове пролетарське відчуття виведе нас на вірну дорогу. Нам необхідно дотримуватися постанови ЦК партії по художній літературі. Це і буде нашою платформою». Але 1929-го в журналі «Забой» друкується перша частина його повісті «Горизонт четыреста семьдесят» російською мовою. А через два роки в тому ж часописі читачі побачили не продовження повісті, а першу частину роману «Молодість» з тими самими персонажами, але вже рідною українською мовою. Баглюк стає українським письменником, і хоч інкримінували йому «націоналістичну пропаганду», «підривну діяльність» та «зв’язок з іноземними розвідками», саме це було головною причиною його арешту 1934 року, адже в першу чергу вини­щувалася національно свідома інтелігенція.

Григорій Баглюк народився 23 груд­ня 1904 року в Лозовій-Павлівці на Луганщині. Навчався в Лисичанському гірничотехнічному училищі. Після громадянської війни партія приділяла особливу увагу всесоюзній «Кочегарці». Відповідно і місцевій літературі, використовуючи її в першу чергу для пропаганди комуністичної ідеології. Однією з перших на Україні в шахтарській Юзівці виходить газета «Диктатура труда». На її сторінках постійно друкують вірші пролетарські поети Спиридон Погрібний, Василь Хмара, Іван Семенов, якому, між іншим, до революції допомагав порадами видатний письменник Степан Васильченко, коли вчителював у Щербинівці. Звичайно, ті вірші шахтарських поетів були вельми недосконалі і нагадували швидше переспіви агіток Дем’яна Бєдного. Але поступово з’являються і нові імена: Володимир Сосюра, горлівський коногон Валентин Харчевніков, Іван Овчаренко­Приблудний (друг Сергія Єсеніна). Молоді хоч і не заперечували пропагандистської ролі літератури, та й самі віддавали належне цій пропаганді, але намагалися досягти більшого, краще за попередників володіли технікою віршування, були більш освіченими. З друкуванням ніяких проблем не було. Крім літературного журналу «Забой» в Донбасі виходило чимало газет, у Горлівці навіть з’явилася «Піонерська літературна газета». У цій газеті (вона була двомовною) дебютувало чимало обдарованих дітей із багатьох міст Радянського Союзу, але найчастіше, звичайно ж, на її сторінках друкувалися юні донбасівці, зокрема — «поети із Нью-Йорка» (нині селище Новгородське Донецької області).

Серед «новобранців» було чимало талановитих, обдарованих, але ж, як правило, це були люди з дуже низькою культурою, навіть траплялися безграмотні. І багато з них замість того, щоб, як заповідав вождь світового пролетаріату, «вчитися, вчитися і ще раз вчитися», як тільки їх посадили в сідло спутаного Пегаса, уявили себе володарями найпередовіших знань і найпрогресивнішої духовності й почали розмахуватися письмовим знаряддям, як п’яний Будьонний шаблею. Спалахнула жорстока безкомпромісна боротьба з «дворянською», «попівською» та «буржуазною» культурою. Заперечували ледь не всю класичну літературу, як і літературу попередників. Наслідки цієї боротьби відомі. А втім, рецидивів подібного плебейського хамства чимало і сьогодні. В Донбас постійно надходили письменники з Москви та Києва. А коли ХVІ партійна конференція затвердила перший п’ятирічний план з метою допомогти і возвеличити трудящих Донбасу, сюди прибуває цілий загін комсомольських гомерів, очолений першим секретарем ЦК комсомолу.

Ось в такому літературному середовищі і в такій атмосфері розвивався й міцнів талант Григорія Баглюка. Вже перші його вірші привернули увагу своєю безпосередністю, точними деталями із шахтарського побуту, переплетінням мінору і життєствердного пафосу. Молодий поет добре знав місцевий фольклор і вміло використовував його у своїх поезіях, які вигідно виріз­нялися пісенністю і глибиною від численних віршованих публікацій на шахтарську тему. Це була справжня поезія, якої не знайти в жодного з комсомольських сурмачів, які «творчо освоювали» шахтарську цілину, включаючи і наших сучасників. Можна з певністю сказати, що вірші Баглюка були явищем, відкриттям. Чимало його художніх знахідок, цікавих образів розтиражовували графомани і посередні поети. Після арешту Баглюка славу першого шахтарського поета, як кожух із чужого плеча, носив Павло Безпощадний, автор, по суті, єдиної збірки «Каменная книга», на першій сторінці якої була присвята Баглюкові. І не дивно, адже Безпощадний багато чого перейняв у свого колеги, запозичив, хоч досягти його рівня не зміг, як не зміг продовжити розпочате Баглюком, залишаючись поверховим оспівувачем «надежды светлых лет». Григорій Баглюк вирізнявся й обізнаністю зі світовою літературою, освітою, набутою самотужки. Він часто виступав проти псевдоноваторства і легкого писання в літературі, часом з перехлюпами, що було на той час типовим явищем. Пробував свої сили в прозі і теж досяг неабияких успіхів. Його проза, як і поезія, була справді «донбаська», як «донбаською» була проза Михайла Шолохова. Між іншим, вони були друзями. І самобутній Нобелівський лауреат високо оцінював творчість Баглюка за його вміння змальовувати людські характери, за художню оригінальність. У листі до донецького критика Євгена Волошка уже 1964 року Шолохов писав про свого «ровесника, товариша і однополчанина по ідеї»: «Він був талановитим і справжнім сином трудового Донбасу. Він міг би багато дати рідному йому робітничому класу і кращим представникам його — шахтарям…» Міг би… Але не будемо фантазувати на цю тему. Не так просто було молодому письменникові розібратися в навколишньому, поглянути на життя відстороненим оком, здалеку, проявити себе як особистість, адже остання розпорошувалася і взагалі була буржуазним пережитком. І хотів того письменник чи ні, а мусив писати від імені «ми», не піддаватися власним сумнівам і підозрам, мусив (і як комуніст) утвер­джувати «світлу ідею», популяризувати її, бо вірив у неї. Баглюкові, який був дуже чутливий до фальші, ненавидів словесну патоку і пафосність, вимагав від себе і від інших лише чорного хліба поезії, проза давалася важко. Він встиг написати кілька повістей і роман. І хоч вони вирізнялися художньою майстерністю на тлі тодішньої літератури, вибагливий письменник розумів, що це ще не те, що він хоче сказати. Але часу в нього вже не було. Після перших арештів, після голодомору, після пострілів Хвильового і Скрипника не лишилося ні віри, ні сподівань. Виснажувала депресія. Його тяжкі роздуми над письмовим столом обірвалися наглим стуком у двері…

В одному з віршів Григорій Баглюк писав:


Свои слова цветною мантией
Не облачу игрой пера.
Я вырос там, где без романтики
Проходят дни и вечера.
Простая жизнь в своих стремлениях
Похожа часто на редут:
Там дуют в карты, любят Ленина,
Читают Маркса, водку пьют.
Я их поет. Мне жизнью двигать,
Писать черты ее лица.
Я знаю: каменную книгу
Перелистаю до конца!

Безперечно, з такими віршами, з таким неоромантичним баченням життя Баглюк був чужим серед багатьох будівників комунізму. Що ж до «кам’яної книги», то справді він гортав її до кінця, до свого кінця, у Воркуті. Його життя обірвалося 1 березня 1938 року. На той час йому було 33..


 


ТАКОЖ У НОМЕРІ:

Погляд
Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
Якою мовою говорить Бог С.1,5

Нас це болить
Заява Української інтелигенції щодо невизнання
апеляційного суду м. Києва у справі
Ю. Тимошенко

Літщоденник
Підготувала Дарія ДЖУЛАЙ С.2

Відкритий лист
Нехай постане вулиця Віктора Некрасова
Шляхами слова

Гадяч
Рубрику веде Сергій КОЗАК С.3

Спадщина
Віктор БАРАНОВ
"Моїм словам ще так багато справ"
(секстини Володимира Затуливітра) С.6,7

Рецензії
Павло ВОЛЬВАЧ

Розфарбуй сам, або для читацького віку
від 2-х до 102-х
(Михайло Бриних "Хліб із хрящами") С.7

Поезія
Олександр КУЛИКОВ
О Величносте Ваша, Літеро! С.10

Над прочитаним
Петро ГНИДА

Світ невидимий
(Анна Багряна "Дивна така любов") С.11

Діалоги "ЛУ"
Славний син землі чернігівської
(інтерв'ю з Миколою Ткачем)
Розмовляв Віталій МАТЯШ С.12

На спомин
Скотилась Білоусова зоря...
У плині часу
Євген МЛИН
Випробування вогнем і попелом С.13

Письменник мандрує
Галина ВДОВИЧЕНКО

Піднятись із самого життєвого дна С.14

Незабутні
Валентина БОРИСЕНКО, Ігор ПАСІЧНИК,
Людмила ТАРНАШИНСЬКА

Людина здійснених мрій
(Пам'яті Наталії Даниленко) С.15

У колі муз
Олена КУМПАН

Гоголь у народному малярстві
Михайла Онацька

Наш календар С.16

 

Де ви читаєте газету «ЛУ»?

(2189 голосів)

3.1%
9.8%
20%
36.1%
8.3%
22.8%
Loading...

Стежте за нами: