«Щасливий той, хто у чорні дні збереже чистоту серця»
Шарль де Костер

Щире золото в ріднім ґрунті
Автор Володимир ЧУЙКО   

Cторінками альманаху «Рукопис» (том 2)

Різні роздуми, гіркі й обнадійливі, пробуджує Український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин «Рукопи­с» (2-й том, за загальною редакцією академіка І. М. Дзюби, ви­дав­ництво «Криниця», 2011), що ви­йшов у  серії «Бібліотека Шевченківського комітет­у».

З огляду на наближення 200-річчя Кобзаря особливо актуальною є низка матеріалів про Тараса Шевченка. Хоч до цієї дати залишилося менше ніж півтора року, та, як на мене, ні в державі, ні в суспільст­ві, ні в письменницькому і, ширше, мистецькому середовищах, ні в засобах масової інформації не створено адекватної атмосфери пошанування, осмислення та переосмислення, прискореного наближення до духовного всесвіту Тараса. Невже не використаємо таку уні­каль­ну нагоду, невже обмежимося формал­­ьн­о-ритуальними заходами? 200-річчя Шевченка, воістину гаранта нашої незворотньої незалежності, попри минущі політичні й політикан­ські перипетії, варте позачергового письменни­цького з’їзду, об’єднаного пленуму творчих спілок і, як мінімум, спеціального пленуму НСПУ — за участю Національної академії наук, Держкомтелерадіо, інших відомств (Д. Дроз­довський у «ЛУ» (№ 35 ц. р.) слушно зауважив, що «співпраця з владою аж ніяк не означає підкорення владі…»).

Серед матеріалів альманаху шевченківської тематики — невеликий, але дорогоцінний есей Тодося Осьмачки «Думки з приводу Шевченкової творчості» (публікація С. Гальченка), стаття Віктора Петрова «Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства» (З приводу книги П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка», Львів, 1939) (публікація С. Гальченка), що входить у сучасний контекст без будь-якої натяжки та особливо корисна для нашого часу, коли ми маємо змогу без ідеологічних шор, ритуальної риторики та псевдопатетики в усій повноті осягнути космос Шевченка.

Серед публікацій про Кобзаря в альманасі — підготовлені до друку М. Шудрею документи «Сучасники Тараса Шевченка — претенденти на місце вчителя малювання в Київському університеті», дослідження — В. Дорошенка «Женевські видання Шевченкових поезій», Л. Білецького «Сон у творчості Т. Шевченка як композиційна проб­ле­ма», Б. Лазаревського «Дрібниці про Шевченка», Д. Чижевського «Деякі проблеми дослідження формального боку поезії Шевченка». Усе це треба читати, аналізувати, осмислювати.

Автором ідеї та організатором проекту «Український альманах „Рукопис“» є відомий сковородознавець Володимир Стадниченко. Цьогоріч у «Криниці» вийшла його ґрунтовна книжка «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України (нариси, дослідження, спогади, поезії, світлини)» зі вступною статтею Леоніда Андрієвсь­кого. І цілком природно, що в «Рукопи­сі» є розділ «Сковородинівська криниця». З нього «перед нами постає далеке, неспішне, праведне життя, від якого ми вже відвикли, але й звикнути до сьогоднішнього світу олжі, здирництва, розбою неможливо» (В. Стадниченко).

У матеріалах про Сковороду (автори хоч і не з гучними іменами, але сумлінні і самовіддані трудівники нашої духовності — А. Ніженець, Д. Дудко, Т. Гринь, М. Булда, В. Нікітіна, С. Нехорошев — знаходимо багато цікавих і цінних подробиць з далекого й недалекого минулого, пов’язаних з життям і творчістю видатного філософа, з публікацією його спадщини.

Заслуговує на увагу уривок з роману Левка Різника «Самотність пророка, або добрий ангел Івана Франка», в якому злилися художня філософсько-психологічна проза, документалістика, літературознавство, історія, культурологія тощо. Автор залучає багато фактів із суспільно-політичного й мистецького життя тодіш­ньої Галичини, строката проблематика якого концентрує хронічні боляч­ки нашого національно-патріотичного руху й тому її легко, на жаль, екстраполю­вати на нинішній українсь­кий день.

Мотив національної самокритики проходить через низку публікацій «Рукопису», зокрема «Нотатки зі сторінок робочих зошитів» Євгена Маланюка, підготовлених до друку Леонідом Ку­ценком. На думку публікатора, записи видатного поета пронизані пошуками відповідей на вічні запитання: «чому так сталося?», «хто ми такі?» та «що робити?»

Вельми цікавими видаються вміщені в альманасі щоденникові записи Стані­слава Тельнюка та Степана Гостиняка, підготовлені до друку, відповідно, Г. Тельнюк та І. Яцканином.

С. Тельнюк залишив свідчення своїх рефлексій, пошуків, переживань початку 70-х років минулого століття, своїх щоденни­х зусиль «чинити опір хуто­рянству, провінційності, невігластву, яни­чар­ст­ву, брехні, та головне — залишатися при цьому людиною, здатною на покаяння та любові!» (Г. Тельнюк).

Головне місце в щоденникових нотатках С. Тельнюка посідають його роздуми стосовно творчості П. Тичини, цікаві подробиці спілкування з дружиною поета Л. Папарук. Зафіксовані висловлювання останньої доповнюють уявлення про «сторозтерзані» життя і творчість П. Тичини.

Приємною несподіванкою, принаймні для мене, є публікація щоденника українського поета зі Словаччини Степана Гостиняка, підготовлена Іваном Яцканином. У щоденнику багато думок, спостережень, оцінок, пов’язаних із суспільно-політичним та літературним життям Чехо-Словаччини та УРСР 1960 — початку 1970-х рр.

Не можна оминути увагою й такі матеріали альманаху, як маловідома стаття Є. Маланюка «Література і творчість» (1958 р.) (публікація Л. Куценка), рукопис якої віднайдено в архіві поета в УВАН у США. Вона є своєрідним продовженням і поглибленням думок Є. Маланюка про природу мистецтва, перипетії його існування й розвитку в ХХ ст., зокрема у статтях «Думки про мистецтво» (1923), «Творчість і національність (До проблеми малоросизму в мистецтві)» (1935), «Поезія і вірші» (1936).

Чимало цікавих, промовистих подробиць з історії літератури, психології творчості та літературного побуту читач «Рукопису» може почерпнути з епістолярної спадщини, доволі обширно представленої у виданні. Це і листи Гната Хоткевича до Івана Франка (підготував М. Лабінський); Дмитра Чижевського до Євгена Маланюка; Михайла Драгоманова до Петра Лаврова; листи 19 авторів до Павла Зайцева (публікація М. Шудрі).

Усі представлені матеріали гідні уваги і вдумливого вивчення — і фахового читача, і рядового шанувальника нашої літератури.

Та чи не найбільше враження на мене справило листування І. Дзюби, яке, власне, відкриває другий том «Рукопи­су» і є додатком до публікації в 1 томі: Іван Дзюба «Спогади і роздуми на фінішній прямій». За обсягом вони ста­новлять чверть усього видання, та голов­­не — їх наповненість роздумами, фактажем, атмо­сферою не­повторного спілкування незалежно мислячих людей. Переднє слово до публікації В. Стадниченко так і назвав «Скарб щирості і душевної краси». Листи датовано 1960—1970-ми і част­ково 1980-ми рр. Серед них листи шіст­десятників — І. Драча, В. Коротича, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Жиленко, В. Дрозда, литовської поетеси Візми Белшевіци. Читаючи їх, ще раз пересвідчуємося, який це був дивови­ж­ний феномен — шіст­де­сят­ництво, справді інтелектуальний суспіль­но-мистецький вибух, хвилі від якого в майбутньому нікому не дано було зупинити. Вони сприяли і проголошенню незалежності України, та й зараз роблять свою справу у свідомості ровесників незалежності.

Листи до І. Дзюби увиразнюють масштаб його особистості — і як людини, і як письменника, мислителя. Постать Дзюби ще замолоду випромінювала якусь, обумовлену передусім творчістю, притягальну силу, що її розпізнавали люди подібного рівня й тягнулися до неї, до цього інтелекту й морального авто­ритету. Про це красномовно свідчать листи від В. Некрасова, І. Муратова, В. Вовк, О. Заливахи, М. Гориня, І. Геля, Я. Геврича, В. Зарецького, Р. Анд­рі­яшика, Н. Гілевича, О. Солженіцина, Л. Копелєва, П. Атанасова, Х. Теунова та ін. І нарешті, корпус листів від осетинського письменника Нафі Джусойти. У передньому слові до публікації В. Стадниченко зауважує, що «на думку редакції, добірка листів Н. Джусойти може мати самостійну літературну й філологічну цінність». А й справді, ці листи більше схожі на філософські, лінгвістичні, історіографічні трактати — стільки в них дослідниць­кого пошукового пафосу, а ще — непідробного пієтету до України, її культури, особисто І. Дзюби.

Інші змістовні публікації «Рукопи­су» — М. Скорика, Б. Стельмаха «Лібрето опери «Мойсей» Мирослава Скорика» з переднім словом В. Туркевича, ґрунтовна розвідка М. Неврлого про Л. Штура, лідера словацького національно-визвольного руху, поета, учено­го, публіциста, кодифікатора словацької літературної мови, спогади М. Кирпиченка «Літо сорок першого» (публікація А. Топачевського), Д. Янка «Незабутнє. (Мій доторк до творчості і долі художника Федора Кричевського»). Осібне місце в «Рукописі» посідає есей Богдана Жолдака «Дещо про красу» — пристрасний роздум про найдревніші витоки українсь­кої духовності й мистецької культури.

Завершує альманах «Рукопис» розділ, присвячений «винуватцю уро­чистос­­тей», власне видавництву «Кри­ниця», його засновникам та працівникам, видавничому доробку за 14 років існування (день народження видавницт­ва — 30 листопада 1998 р.). Статті М. Шудрі «Чи це ж тая криниченька? (З історії українського книгодрукарства: «Криниця» давня і сьогочасна)» та Є. Ямпольського «Звідки беруться вольні духом незалежні видавці», розповідають про очільників «Криниці» — директора, народного художника України, лауреата Шевченківської премії Леоніда Андрієвського; головного редактора, письменницю й науковця Тетяни Майданович; головного художника, мистецт­вознавця, графіка, живописця Вікто­рію Андрієвську; інших працівників достойного видавничого осередку.

У цьому ж розділі альманаху «Рукопис» вміщено концептуальну проблемну статтю Л. Андрієвського «Така буде нам Україна, які у нас будуть серця» (Аналітичний розгляд поеми «Христос і Прометей» Т. Майданович у духовному часопросторі України (1999, 2011)).

Не перелічити все вагоме, видане за час роботи «Криниці». Це і започаткована у видавництві «Бібліотека Шевченківського комітету», в якій побачили світ дорогоцінні томи вибраних творів В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, В. Базилевського, Д. Луценка, П. Тичи­ни (до речі, з ґрунтовною тексто­логічною підготовкою, зокрема С. Галь­ченка), збірник афоризмів Кобзаря «Шевченкова криниця» (уперше віддрукований у 1922 р. В. Дорошенком і оновлений Т. Майданович з її ж передмовою «Непрочитаний Та­рас Шевчен­ко»), унікальний фоліант — альбом- каталог «Не забудьте пом’янути… Шевченківська листівка як пам’ятка історії й культури, 1890—1940» (упорядкування шевченкознавця В. Яцюка), вишукано-академічно оформлений том В. Рубан-Кравченко, при­свячений життю і творчості В. Кри­чевського, «Спогади і роздуми на фінішній прямій» І. Дзюби, книжка вибраного Б. Олійника «Стою на землі», поетичні книжки Т. Майданович «Покаянна молитва» та «Христос і Прометей», збірник «Пісенний вінок. Українські народні пісні» (упорядник — А. Михалко) та низка інших видань. Узагальнен­о діяльність видавництва «Криниц­я» можна оцінити словами Л. Анд­рієвського: «це і є дієва любов до України, а не биття себе в груди», що підтверд­жено й подвижницькою сто­рінкою з літопису «Криниці» 2005—2011 років, яка увінчалася, врешті, появою другого тому «Рукопису» (він 7 років — довго і важко йшов до читачів). Видавці вдячні Держкомтелерадіо, завдяки якому книж­ка побачила світ у рамках програми «Українська книга», а отже, потрапила в основні бібліотеки України.


 

ТАКОЖ У НОМЕРІ:

Біографії
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
«О коротенька, наче смерть, дорого...»
(Євген Плужник — «убієнний син»
народу суворої долі) С.1,4-5

Подія
Станіслав БОНДАРЕНКО
Україна й Туреччина стають ближчими

Наша Спілка
Засідання Секретаріату НСПУ

Презентації
Олена КУМПАН
Слово в акорді

Літщоденник
Підготувала Тетяна ЗАГНІЙ С.2

Вони — з «Літературною Україною»
Ярослав УГЛЯР,
Любомир БІЛИК

Чому я передплачую «ЛУ»? С.3

Шляхами слова
Баранівка С.3,13

Першодрук
Леонід ТАЛАЛАЙ
Роздуми про поезію С.8-9

Творчий профіль
Олександр КЛИМЧУК
«Ти втомлена, нічна, ти недопита…» С.10-11

Поезія
Григорій ЛЮТИЙ
«І десь ірже невпійманий Пегас» С.12-13

У колі муз
Тетяна ВЕЛЕДНИЦЬКА
Твори Пінзеля — у Луврі

Наш календар С.16

нна НА

Де ви читаєте газету «ЛУ»?

(2189 голосів)

3.1%
9.8%
20%
36.1%
8.3%
22.8%
Loading...

Стежте за нами: