«Щасливий той, хто у чорні дні збереже чистоту серця»
Шарль де Костер

Сучасне українське коротке оповідання
Автор СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ Тетяна ДУБИНА, Катерина КРАСНОЖОН, Іоланна ТИМОЧКО, Марія КОСЯН, Ярослава МУРАВЕЦЬКА, Марія ОРГУНОВА   

У 60—70 роки ХХ століття під впливом естетики мінімалізму, який захопив архітектуру, дизайн, музику, в художній літературі популярність здобуло коротке оповідання, яке в американському літературознавстві одержало назву short story.

Класиком українського короткого оповідання слід вважати Михайла Яцкова (1873—1961), що входив до угруповання модерністів «Молода муза». Цього письменника, що свого часу йшов у авангарді естетичних пошуків світової літератури, досі недооцінено в Україні. Хоча в українській літературі саме він заклав канон прозового мінімалізму. За обсягом коротке оповідання може бути від одного абзацу до двох-трьох сторінок.

На думку багатьох американських критиків, найкращою short story в історії американської літератури є коротке оповідання Ричарда Бротигана (1935—1984) «Вмовляння Скарлатті», що має два речення: «„Дуже важко жити в однокімнатній квартирі в Сан-Хосе з людиною, яка вчиться грати на скрипці“. Ось що вона сказала поліції, простягаючи порожній револьвер».

Сьогодні ми знайомимо читачів «Літературної України» з короткими оповіданнями студентів, які навчаються літературній творчості в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Майстер-клас у них веде відомий український письменник Володимир Даниленко.

Тетяна ДУБИНА

Народилася 1992 року в місті Калуші Івано-Франківської області. Її стилю притаманні іронічність, жива розмовна мова, зв'язок із традиціями західноукраїнських класиків, намагання через парадоксальні образи знайти глибинну правду життя.

Божевільний автор

Йой, він був такий зачуханий, що мені аж встидно стало, що я до нього підходила. І тим не менш — це був він. Отой відомий автор, від творів котрого впадало в шаленство мало не півсвіту. Книжки котрого розкуповували моментально. Котрого цитували і боялися, боялися і цитували. Та і я тоже, чого гріха таїти!

Я підійшла до нього впритул і вклонилася до самої землі. То у мене такий спланований заскок був, відколи’м почала його читати. Мрія, так сказать.

Юзьо подивився на мене, часто-часто кліпаючи.

«От собаче поріддя!» — махнув мені рукою, і я попрямувала за ним.

На вулиці на мене троха зглядалися люди, видячи, як я волочуся за якимось бомжем, та я собі того дурного до голови не брала.

Скоро ми вийшли в якийсь маленький дворик. Пустий, головне. Сіли на лавку.

— Шо тобі тре’? — спитав він змучено. — Якого… милого тобі від мене тре’?

Я сиділа, тупо лупаючи на нього баньками, шкробаючи нігтем мокрувате дерево і ше не до кінця розуміючи, шо то він від мене ото хоче.

— Ясно, — він витяг самокрутку і сірники. Закурив. Затягнувся. Закашлявся. Затягнувся ше сильніше. Знов закашлявся. Захрип.

— Я автографів не даю. Не видко?

— Видко, — видавила я. — Видко.

— Ну то шо? Пиндзлюй звідси!

І тут я ся влютила.

— Не хочу!

— Як то не хочеш? — він, здається, трохи здивувався навіть. Ше би!

— А отак. Не хо-чу!

Юзьо ше раз затягнувся. Кашляти вже не годен був. Зато здавалось, що він зара’ на мене гаркне.

— Курити я тобі не дам. То була послідня, — попередив, одною рукою пхаючи самокрута знов до писка, а другою чухаючи задницю.

Я ся троха успокоїла, видячи, що він мене не жене. Зато тепер шось таке в душу залізло…

— Ігій з вами! — сказала я. — Навіть не знаю, шо вам казати.

— То не кажи ніц, — він здвигнув плечима. Скривився, гійби йому шось боліло.

— Так не піде, — я забаламкала головою з сторони в сторону.

— То кажи шось, — так само на морозі буркнув Юзьо.

— Кажу. Свиня ви, Юзю. Він не зреагував. Як то так???

— Ви мене чули хоть? — спитала я на всякий случай.

— Ну та. І шо?

— Як шо???

— Я знаю.

Я свиснула.

— І як ви, дідьку, так можете?!

Він зреагував не зразу.

— Можу. Як видиш. Колись всьо міг, а тепер лиш свиньов бути. Файно, ге?

І вбернувся від мене, гійби я муха якась надоїдлива.

— А… а як же… ваші… тойво, книжки?..

Юзьо скочив на рівні так швидко, шо я навіть не замітила. Хто б таке за него подумав, що він ще годен так зірватися? Його очі горіли, ніби він хтів зараз мене прикатрупить. Ту і зараз. Срочно.

Цілу хвилину я не рушалася.

— Та брехня те все! — він начав кричати, як вар’ят. — Все, що я писав! Все, що видавали! Все, що купували і читали! Від першої до останньої сторінки! Всі ті почуття, всі страждання, вся любов, всі віри й надії — Все брехня! Витвір моєї божевільної уяви! Бо світ не такий! Зовсім не такий!

Раптом він упав на коліна і з його очей бризнули сльози.

— Ти ж нічого не знаєш! Звідки береться те все… В людини має душа півсвіту вмістити, щоб книжку таку написати, аби кожен в ній щось своє знайшов. А у світі далеко не все так добре і лагідно, так пухнасто, як ти собі гадаєш… І не витримує людина. Забагато життя набирає в серце — і воно розлітається на друзки! Тріснутий глек гірший за цілий, але кращий за черепки. А черепки ще досі гострі…

Очі у Юзя були ясні-ясні, спрямовані кудись набагато далі й глибше, ніж я могла собі уявити. І зараз звідти, з тих далеких світів, лилася спасительна вода, змиваючи з нього і поганий запах, і благий нечистий одяг, і ту самокрутку… залишаючи Юзя чистого і голого, як при народженні…

— А так ще інколи хочеться полоскотати душу пером…

У мене виникла могутня потреба… я підняла його з колін і кинула на плечі батьків плащ, витягнувши того з рюкзака.

Тепер він дивився на мене. Отой відомий автор, від творів якого впадало в шаленство мало не півсвіту. Книжки котрого розкуповували моментально. Котрого цитували і боялися, боялися і цитували. Справжній. Той, котрого зламали власні творіння, ставши реальнішими за саму реальність. Цілу мить дивився. А тоді витяг ше одну самокрутку.

— Брешу, як собака…

І затягнувся, видячи, як я ся вбертаю і йду гет. А шо? Вже’м увиділа і вчула, шо хтіла. Бо людина не може таке писати просто так. Для всього — своя ціна. Для нього — така… Лиш от чи буду годна я її заплатити?

Катерина КРАСНОЖОН

Народилася 1991 року в місті Вишневому Київської області. Її художнє письмо позначене психологізмом, легкістю, намаганням через побут дослідити природу людських конфліктів. Друкувалася в альманасі «Сполучник».

Погарячкувала

— І щоб я тебе тут більше не бачила!!! — полетіли в нього різні предмети.

Спочатку він ухилявся, а тоді просто сховався за диван.

— Я ж ненавмисне, сонечко… — почав виправдовуватися, але мусив повернутися у схованку, бо червоне яблуко просвистіло якраз перед його носом. — Котику, я не хотів…

Ще одне яблуко.

— Якби я тільки знав… Груша? Ні, жовте іграшкове курча.

— Геть звідси, бо пошкодуєш!!! — волала вона.

Її очі палали гнівом, руки тряслися.

— Ти розбив моє…

Скориставшись тим, що обстріл на якусь мить припинився, він прожогом вискочив у двері.

— Істеричка! — кинув через плече і грюкнув дверима.

Об двері вдарилося щось важке.

«Пощастило», — подумав він.

Вийшов з під’їзду. Падав сніг, а пальта не було.

— Невже не буде театрального викидання одягу? — промовив під ніс.

— Сам збирай свої шмотки! — почулося з вікна.

Він сів у машину і поїхав. Куди? А хто зна… Та хоч у пекло, аби подалі від цієї психопатки! Який чорт мене змушував одружитися з нею? Ненормальна! І взагалі, що я зробив?

Телефон.

«Вона. Ну, зараз я їй скажу все, що про неї думаю».

— Алло. Я…

— Зайчику, повертайся. Я розбила його сама.

— Що розбила?

— Дзеркальце.

— То мене мало не вбили через якусь цяцьку?

— Не сердься. Я трі-і-ішечки погарячкувала.

Іоланна ТИМОЧКО

Народилася 1991 року в селі Микитинці Косівського району Івано-Франківської області. Її проза вирізняється відчуттям мови, ритму, увагою до темних глибин душі, на дні яких вона намагається знайти первісну людську чистоту. Автор поетичної збірки «Смерекові літописи під зорями» (2009).

Украдена в смерті

З того часу, як вона вислизнула з-під пильного нагляду виховательки, минуло два тижні. Чотирнадцять довжелезних днів, сповнених голоду, холоду, снів під зорями на пошарпаних паркових лавках і намагання сховатися від контролерів у туалетах чи прокурених тамбурах старих електричок.

Льос нарешті зуміла упхатися в найпершу маршрутку, що їхала до її рідного села… Невеличкий, побитий часом автобус заковтнув її у себе, немов якась пузата рибина, і повільно поплив вулицями, коливаючись на каменях-хвилях…

Через півгодини дівча уже прямувало стежкою, час від часу зупиняючись, щоби крадькома зірвати жменьку смородини край дороги чи посмакувати перестиглими сусідськими черешнями…

Аж ось і будинок, що був її домом. Точніше, те, що від нього залишилось…

Зламана хвіртка неприємно скрипнула від вітру, коли її зірвали з іржавих завіс… Давно не кошена трава улесливо постелилася під ноги — щоб за спиною одразу зімкнутися непроглядною стіною колючих стебел будяків, кропиви і завитків дикого плюща…

Сад, за яким ніхто більше не доглядав, розрісся і здичавів. У густих зарослях винограду й малини, що давним-давно захопили усі можливі закутки простору між деревами, гуло, лопотіло, сопіло, совалось і пищало якесь нове, невідоме для її дитинства життя. Сердито дзижчали мухи над кошлатими кущами бузини (і де тільки взялося стільки цієї чортової рослини?). У прохолодному затінку трави повзали невидимі гадюки, роздирали горло жаби десь у зруйнованій криниці. Льос ступила один необережний крок — і налякана здоровенна ропуха зірвалася з порослого мохом іржавого відра й шубовснула в зеленкувату воду.

Напівзруйнований будинок мовчки спостерігав за нею порожніми очницями розбитих вікон. Дах на ньому провалився, половину покрівлі зірвали люті вітри — доволі часті гості у цих краях. Фарба на дверях облупилась, і тепер вони нагадували замучену голодом людину, що світить з-під дрантя дерев’яними ребрами.

Льос легенько натиснула на ручку і відчула, як двері подалися вперед… У чорний, як ніч, запилений отвір вдарило сонячне світло, злякавши самот­нього пацюка, що трапезував у кутку залишками старих книжок. Де-не-де з-під підлоги витикалися бліді анорексичні паростки трави, які прорвалися знадвору вслід за всюдисущим корінням бузини. Поламані меблі громадилися посеред того, що було колись здоровенним коридором, і у невпевнених променях сонця нагадували труп якоїсь доісторичної істоти (Льос чомусь подумала про бронтозавра).

Тремтячою рукою Льос змахнула павутиння і ступила всередину.

Щойно вона це зробила, у ніс ударив стійкий і моторошний запах — затхле, немовби прогниле зсередини повітря мертвою ковдрою окутувало все в будинку, навіваючи холодний, осінній сон. Та тільки щоб у нього поринути, не треба було засинати. Цей сон плавав навколо, його похмурі, мовби зіткані з туману флюїди витали попід невидимою стелею, ховалися у запилених закутках, плуталися в тенетах павутиння, зиркали мільйонами очей крихітних нічних комах. Цей сон нагадував марення, марення наяву. Досить було вдихнути ковток застояного повітря — і мертвотна, крижана хвиля липкого страху заповнювала собою все горло, перетікала до шлунка і просочувалась в кров, розбігаючись по тілу клубками огидних істот. А десь на дні серця оживали в цей час давно забуті спогади, піднімалися з глибин колючими їжаками, щоб терзати і мучити, труїти й убивати, ламати й нищити…

Матір, батько, Олег і малесенький Ян, якого насправді звали Іваном — їхні обличчя пропливли перед очима, раптом виринувши з-під товщі прожитих днів на самісіньку їх поверхню. Давно їх немає, давно… більше нема… Та й чи були колись насправді, Льос не знає.

Можливо, були… До того моменту, поки не стали здобиччю чергової автокатастрофи, про які так часто повідомляли в теленовинах… А можливо, вона їх просто вигадала… Їй так хотілося мати спогади про дитинство…

Стара жебрачка сказала їй, що люди інколи плутають мрії з реальністю. Стара жебрачка сказала їй, що іноді теж бачить сни. Стара жебрачка довго мовчала, коли Льос зазирала в її вкриті слизом мутні очі, вимагаючи відповіді, і коли отримала її — отаку ж безсловесну, абсурдну і пусту. Нікому не потрібну. Огидну. Страшну. Та, на жаль, істинну.

Їй ще багато чого треба було спитати в старої жебрачки. Але вона зникла — так само несподівано, як і прийшла. Наче нічний туман. Як поганий сон. Льос хотіла, щоб вона була її сном, щоб стала нічним кошмаром. Та це було не так. Стара жебрачка була реальністю. В той час, як усміхнені очі батьків, дужі руки старшого брата і нерозбірливий щебет Яна-Івася — тільки мертвим попелом. Принаймні в її уяві. Насправді їх ніколи не існувало.

Стара жебрачка бреше, — сказала Льос — і закинула рюкзак на плечі.

Стара жебрачка бреше, — сказала Льос — і, прив’язавши до підвіконня кілька скріплених між собою простирадл, пірнула в відчинене вікно, назавжди покидаючи дитбудинок.

Стара жебрачка бреше, — сказала Льос — і хвиля галасливої компанії внесла її в вагон разом з купою валіз, наплічників та іншого непотрібного мотлоху, який зазвичай тягають за собою ці неспокійні людиська.

Стара жебрачка бреше…

Жебрачка бреше…

Бреше…

Усі брешуть…

…очі батьків, руки старшого брата і нерозбірливий щебет Яна-Івася налетіли на неї ураганом сміху, потоками слів і шквалом обіймів.

— Ми знали, що ти повернешся, — шепотів Олег, високо підкидаючи її у повітрі.

— Яка ж ти худюща… Сашуню, дивуюсь, як тебе ще вітром не здуло…

— Ну нічого, відгодуємо, — усміхався батько, хвацько підморгуючи вусами.

— Постав мене, постав! — верещала Сашка, заливаючись сміхом. Щойно її ноги знову торкнулися землі, вона нарешті поглянула в материні очі — стомлені, вологі, але усміхнені. Очі, які здатні пробачити все на світі. Тільки щоб вона повернулась.

— Я тут, з вами, — шепотіла Сашка в самісіньке материне вухо, міцно притискаючись до неї. — Я завжди з вами.

Тієї ж миті до її ноги притулилося щось тепле й волохате. Сашка глянула вниз — і очі зіткнулися з темнооким поглядом малесенького смаглявого Яна-Івася, котрий однією рукою обіймав їй коліно, а другою міцно притискав до себе руденьке кошеня.

— Льось, на! — лепетав нерозбірливо. — Льось, на! — додав настирливіше і зиркнув на пухнасту ношу. — На! На! Льось!

То він звертався до Олександри. Маючи на увазі, що приніс для неї подарунок.

Вона узяла на руки кошеня і обійняла брата…

…у тебе ніколи не було брата, — шамкотіла стара жебрачка беззубим ротом. — Я пам’ятаю той день, коли тебе привезли сюди — голомозого пуцьвірінка, нібито покинутого на смітнику. Так, ти мене не бачила, але я спостерігала за тобою щодня, щогодини, росла і вбиралася в силу — ні, я не кажу про тіло, воно уже настільки старезне, що йому тільки смерть допоможе, ні, я не про це, зовсім не про це! Я росла з тобою серцем, росла душею, бо це я принесла тебе сюди, до цих воріт, бо це я викрала тебе з того злощасного автомобіля… Це я побачила біль, побачила темряву, що огортала його туманом… Це я украла тебе у смерті!..

— Іди до дідька, — відповіла їй Льос, і великі, мов град, сльозини потекли по її обличчю… — Я не вірю тобі!...

У тебе ніколи не було брата…

Ні усміхнених очей батьків…

Ні дужих рук Олега…

Ні нерозбірливого щебету Яна-Івася…

Ніколи, чуєш?

Олександро!

Скільки ще разів це повторити…

Вони тобі приснилися!..

Так, приснилися…

Це всього лише сон…

Марія КОСЯН

Народилася 1992 року в Києві. Для її прози характерні епічна широта і сюжетна напруженість. Друкувалась у виданнях «Юні таланти України XXI століття», «Сполучник», «Каштановый дом», «Методичні діалоги». Перекладає з англійської.

1348-й. Чума

Джузеппе їв. Ні, навіть не їв, а жер, захлинаючись слиною, пожадливо облизуючи тонкі пальці. Солодка баранина мандрувала травним трактом, і він почував заспокійливу втіху.

М’ясо було чисте. Його за кілька монет приніс охоронець і запевнив, що той баран був цілком здоровий, без жодних ознак чорної…

Старий зморшкуватий гвельф, сеньйор Бруччі, натужно кашляв. Щоки червоніли і жар палив зношене тіло. Джузеппе подав йому води й обтер чоло крижаною ганчіркою. Вже п’ятий день лихоманить.

Деколи Джузеппе радів, що потрапив у холодну камеру, подалі від світу, де цілком панувала вона. Страх стискав його серце. Деколи здавалося, ніби стіни наближаються до нього і от-от розчавлять, розтовчуть його кістки…Зникне, зовсім зникне… Клятий Бруччі!

Джузеппе карбував кроками щільний простір. Зліва направо, до однієї стіни, до другої, і знову назад. Його очі полум’яніли безумним вогнем. Страх їв його зсередини, коли він їв солодку баранину.

Просив забрати старигана з камери. Де там!.. Довелось змиритися. Тепер чекав, доки гній потече із пошматованої старечої лімфи, і сподівався на Господа.

Єдине, чого йому тепер не вистачало: полотна і фарб…Чи бодай лише фарб, аби розписувати вогкі стіни стобарвною безвихіддю.

Написав прохання до тюремного наглядача. Одне, друге. Врешті його почули. Або якийсь покровитель виплив із небуття і своєю милістю дав порятунок.

О шостій ранку у вівторок завезли деяке приладдя з його майстерні. О восьмій сеньор Бруччі заходився кашляти, і гній із його легень вилітав на подряпані стіни.

Але Джузеппе більше не боявся. Він зробив один мазок, другий, третій…Життя вирувало, і терпкий, шалений погляд старого майже не хвилював. На полотні хлюпалося, ревіло, стогнало неокрає море…

О дванадцятій Бруччі помер. Тіло, замотане у брудне шмаття, спалили надворі.

Джузеппе почав нову картину. Іншу. Вона мала перевернути почорнілий і застиглий у страху розум Флоренції.

Робота сунулась, а йому раптом стало важко дихати. Щоки багряніли. За два дні відчув, що ледь тримає праву руку. Під пахвою намацав ущільнення. Боже всемилостивий… Він мав поспішати.

Їв тюремні харчі тепер без остраху. І відчував себе щасливим… Жах відступив. Як добре, як же добре не боятися!

Лихоманка гризла тіло, але розум лишався ясним. Треба поспішати.

Кидало у піт, кілька разів втрачав свідомість, але вставав і працював.

У неділю охоронець відчув бридкий запах з камери. Покликав начальника в’язниці, а той — кількох сенаторів. Коли двері розчинилися, всі заклякли.

Із тіла Джузеппе сочився трупний запах, і мухи зліталися на нього через крихітне віконце. Одна сіла на чоло тюремщику, і той навіть не відсахнувся, завмерши у дивовижному заціпенінні.

З полотна зоріли очі Ісуса… Він був схожий на молодого Бруччі, здорового й сильного. І посміхався.

Ярослава МУРАВЕЦЬКА

Народилася 1991 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Уважна до художньої деталі й рефлексії. Друкувалась у журналі «Однокласник», виданнях «Джерело», «Проба пера», альманасі «Сполучник».

Ми не можемо бути разом

Чорне волосся обрамлювало бліде обличчя. Сірі очі з чорними зіницями палали магнетичною привабливістю. Образ довершували червона помада, чорні тіні, довгі вії і майже прямі брови.

«Як шкода, що ми не можемо бути разом», — промовила я і розбила дзеркало.

Марія ОРГУНОВА

Народилася 1992 року в місті Чернігові. Для її творчості характерні простота, лаконізм та прихильність до жорстких канонів мінімалізму.

Вона любила малювати котів

Того дня пожежники йшли наосліп за жалісним нявчанням і врятували дівчинку, що стояла серед охопленої полум’ям кімнати. Вона міцно притискала до себе Мурчика.

Німа художниця все життя малювала котів.


 


ТАКОЖ У НОМЕРІ:

Погляд
Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
Якою мовою говорить Бог С.1,5

Нас це болить
Заява Української інтелигенції щодо невизнання
апеляційного суду м. Києва у справі
Ю. Тимошенко

Літщоденник
Підготувала Дарія ДЖУЛАЙ С.2

Відкритий лист
Нехай постане вулиця Віктора Некрасова
Шляхами слова

Гадяч
Рубрику веде Сергій КОЗАК С.3

Спадщина
Віктор БАРАНОВ
"Моїм словам ще так багато справ"
(секстини Володимира Затуливітра) С.6,7

Рецензії
Павло ВОЛЬВАЧ

Розфарбуй сам, або для читацького віку
від 2-х до 102-х
(Михайло Бриних "Хліб із хрящами") С.7

Поезія
Олександр КУЛИКОВ
О Величносте Ваша, Літеро! С.10

Над прочитаним
Петро ГНИДА

Світ невидимий
(Анна Багряна "Дивна така любов") С.11

Діалоги "ЛУ"
Славний син землі чернігівської
(інтерв'ю з Миколою Ткачем)
Розмовляв Віталій МАТЯШ С.12

На спомин
Скотилась Білоусова зоря...
У плині часу
Євген МЛИН
Випробування вогнем і попелом С.13

Письменник мандрує
Галина ВДОВИЧЕНКО

Піднятись із самого життєвого дна С.14

Незабутні
Валентина БОРИСЕНКО, Ігор ПАСІЧНИК,
Людмила ТАРНАШИНСЬКА

Людина здійснених мрій
(Пам'яті Наталії Даниленко) С.15

У колі муз
Олена КУМПАН

Гоголь у народному малярстві
Михайла Онацька

Наш календар С.16

 

Де ви читаєте газету «ЛУ»?

(2189 голосів)

3.1%
9.8%
20%
36.1%
8.3%
22.8%
Loading...

Стежте за нами: